Коли ми складали маршрут перед поїздкою в Грузії, то не змогли оминути увагою Сванетію – гірську область, де проживають свани. У моїй розповіді не буде чачі, джигітів і героїчних сходжень на вершини. Лише трішки пригод двох людей, які поїхали подивитися на середньовічні вежі і помилуватися горами. На вершини ми не сходили, навіть до льодовика Чалааді ми ходили в кедах, тому суворим альпіністам це не варто читати :)
О 8 годині ранку на залізничному вокзалі в Махінджаурі (як я вже писала, в Батумі нема вокзалу) ми сіли на електричку до Кутаїсі. Квиток коштував 2 ларі (10 грн) з людини. Електричка була українського виробництва, про що свідчили написи українською на вікнах. Така ж засрана, як у нас. І так само, як у нас, жінки продавали пиво, воду і сємкі. І так само не було води у туалеті. Десь після 12 год. дня електричка доповзла в Кутаїсі. Таким темпом можна було сміливо їхати в Местію маршруткою, яка відправлялась об 11 ранку з автовокзалу в Батумі. Але ну їх, цих шумахерів у грузинських маршрутках.
Залізничний вокзал в Кутаїсі сірий і не вирізняється особливими архітектурними формами. Після Батумі це дуже кидається у вічі. Місто ми бачили тільки з вікна маршрутки №1, яка йде з залізничного вокзалу на автовокзал. Таке собі, сіре, совкове, проте фонтани працюють. У маршрутці якийсь чоловік, почувши, що ми з України, сказав, що українці — добрі люди, і подарував нам 2 персики.
Автовокзал у Кутаїсі будується чи то перебудовується. В середині будівлі продавали якийсь секонд, навколо баюри, багато маршруток і маршрутчиків, які кричать напрямок — чисто, як в нас на вокзалі в Києві, тільки брудніше. Зате там є МакДональдс, і ми купили чізбургери й каву перед відправленням маршрутки до Зуґдіді. Ще купили кілька смачних булочок по 40 тетрі в бабусь біля вокзалу. Булочки смачні, тому не бійтесь купувати у бабусь.
Квиток до Зугдіді коштував 7 ларі з людини. Вся дорога з Кутаїсі до Зугдіді проходила рівниною, пейзажі схожі на українські, проте дорога ліпша. Ми потрапили під зливу і ледве з неї виїхали.
Через прохід від нас сидів чоловік, ну, звичайний собі чоловік, в джинсах і футболці. Проте дивлюсь, аж він витягнув складного ножика.. ем… ножа і сидить ним бавиться. Щось мені стало не по собі. У Грузії дуже безпечно, але хто їх знає, цих гарячих грузинів. Він тримав цього ножа в руках, крутив його, чухав ним щоку, а потім навіть задрімав з ним у руках. На щастя, невдовзі він зійшов на якійсь зупинці і більше не вводив мене у задуму
В Зуґдіді нас довезли до місця, де стоять маршрутки на Местію. Як ми зрозуміли, рейсових автобусів до Местії як таких немає, а є маршрутки, які їдуть по мірі заповнення, по 20 ларі (100 грн) з людини. Ми трохи прифігіли, почувши ціну, і пішли в магазин на розвідку, може, нам збрехали і насправді рейсові автобуси є? В магазині нам сказали, що є тільки оці маршрутки. Тут до нас підійшов дядечко, який представився Леонідом. Він запропонував нам за цю ж ціну — по 20 ларі - завезти нас в Местію на своїй «Ниві». І ще сказав, що маршрутки їдуть по мірі заповнення, тому, буває, що коли мало людей, то взагалі не їдуть. Ми погодились, бо не залишатись же тут.
Лише поїхавши по цій дорозі, я зрозуміла, що 100 грн — це ще Божа ціна. Три години по горах (а це всього 140 км від Зуґдіді!), з поворотами, камінням на асфальті — це трохи жесть. Леонід розповів, що дорогу нещодавно побудували, раніше машина їхала не три години, а 7-8.
Спершу була рівнина, а потім почалися гори. Ми кілька разів зупинялися — біля ГЕС у Джварі, а потім ще десь на півдорозі до Местії набрати води у пляшки. Цей дядечко місцевий і він так заробляє — возить туристів. Хотів нас переконати, щоб ми купили хату в Местії, каже, що хата коштує всього 4 тис. доларів.
Ще на початку дороги, коли я із захопленням розглядалась навколо і намагалась щось розпитати у дядька про Грузію, він почав нас допитуватись, чи ми маємо де ночувати в Местії, і почав нам розповідати про різні чудові варіанти житла за 40 ларі з людини. Ми сказали, що нам треба найдешевше і він трохи замовк. Йшов дощ, гори були в хмарах і стало холодно.
По приїзді в Местію Леонід відвіз нас до своїх знайомих, Анзора і Ґуло, щоб ми там жили.
У Местії
Щоб подивитися кімнату, треба було піднятися сходами на другий поверх на дерев’яний балкон, звідти можна було зайти спершу в одну кімнату, потім в іншу, вікна якої виходили у ту першу кімнату. Там стояло кілька ліжок, сервант і стіл. Туалет і душ були у маленькому будиночку надворі, на щастя, там була гаряча вода. Кухня була у прибудові на першому поверсі. У залізній плиті палили дровами, тут же на металевій поверхні стояли каструлі і готувалася їжа, а в духовці випікався плоский грузинський хліб. З двору прибігло двоє малих дітей – 5-річний хлопчик Саба і 8-річна дівчинка Лізі. Вони не знали ні англійської, ні російської, але ми з ними порозумілися і навіть почали вчити сванські слова. Пілі – губи, шублі – чоло, льокі – щоки.
Подивившись кімнату, ми домовились за ціну — по 10 ларі з людини за ніч, без їжі. Але ми могли собі приготувати щось на їхній плиті, тому ми цим не переймалися. Господар Анзор хотів по 40 ларі з їжею, а якщо тільки зі сніданками, то по 30. На нашу пропозицію заплатити одразу, він сказав, що ні, давайте пізніше.
Нас запросили з ними повечеряти, хоча ми й відмовлялися. Але ми дуже змерзли, а тут, на кухні, так тепло і смачно пахне, то нехай. Нас нагодували вечерею — смажена картопля, майонез, домашній хліб, чай, масло, мед.
Після вечері Анзор каже, що добре було б, щоб ми заплатили. У нас було 50 ларі однією купюрою, тобто ми мали отримати 10 ларі решти. Запитуємо, чи він має для нас решту. Анзор перемінився на лиці і каже, що нам потрібно заплатити 80 ларі – тобто по 20 ларі з людини. Ми аж оторопіли – тож домовлялись про двічі меншу ціну. Анзор був непохитний. Його дружина Ґуло, яка погано розуміла російську, зрозуміла, що відбувається і почала щось грузинською говорити чоловіку, схоже, їй теж було незручно, як і нам. Врешті ми зрозуміли, що діла не буде і почали торгуватися. Запропонували ці 50 ларі, які уже лежали на столі, за 2 ночі. Анзор погодився, ми залишили йому гроші і пішли з кухні.
Я не знаю, що це було. Мені не хочеться думати, що це було навмисне, думаю, що, коли ми домовлялися, то, може, господар будинку щось не розчув, або ми щось не зрозуміли (хоча ж наче нормально все погодили тоді, хтозна, що це було). Зрештою, умови проживання там були не дуже, тому безглуздо було ставити високу ціну. Ми потім виявили, що усієї постелі не було на ліжку, було дуже холодно у кімнаті. Я вже мовчу про те, що нормально кухнею не можна було скористатися.
Пізніше ми ще заплатили 25 ларі і залишились на ще одну ніч.
Ввечері ще встигли трохи походити центром Местії. Тут багато будинків мають вежі, побудовані ще в Середньовіччі. Вони вночі гарно підсвічуються.
За Саакашвілі розбудували центр містечка. У центрі будинок юстиції — дуже цікава вигадлива модерна архітектура, міська рада і поліція, гарний сквер, площа з різьбленим пам’ятником цариці Тамари, інформаційний центр, кілька кафе, хостели, готелі, гімназія та маленькі магазини з дуже малим вибором продуктів. У центрі постійно тусується купа народу – бавляться діти, чоловіки п’ють пиво, ходять корови.
Наступного дня вранці ми довго варили рисову солодку кашу з молоком на плиті з дровами, але таки зварили і нагодували нею й господарських дітей — Сабу і Лізі. Це було довго – поки розгорілися дрова, поки закипіла вода… Перед цим я думала на обід приготувати червоний борщ (взимку я варила борщ в справжньому французькому замку), щоб пригостити господарів будинку, але передумала. Це ми б тільки те й робили, що їсти готували, зовсім би гір не побачили.
Потім ми спакували у мій маленький наплічник дощовики і пішли в інформаційний центр. По дорозі нам запропонували поїхати в Ушгулі – найвисокогірніше село в Грузії, де знаходяться найстаріші вежі. За це хотіли 200 ларі з машини, для поїздки нам треба було знайти ще двох людей. Тобто виглядало на те, що треба було 500 грн витратити на поїздку в Ушгулі. Ем… Тоді нам довелось би до кінця поїздки їсти мівіну. Ми відмовились і так й не побували в Ушгулі.
Льодовик Чалааді
В інформаційному центрі я запитала про льодовик. Нам дали роздруковану схематичну мапу на А4, як з Местії дійти до льодовика Чалааді, і сказали, що дорога займає всього 18 км (потім в інтернеті я зустрічала менші цифри), три години туди і три години назад. Ми вирішили прогулятися в сторону льодовика, а там чи дійдемо, а чи ні – побачимо. Якщо що – завжди можна повернутися.
Мапа виглядала так: йти дорогою вздовж річки Местіачала на північ, десь через 3 км буде перша точка (1490 м), звідки можна буде побачити скелястий хребет Далаґора, йти далі до того місця, де зливаються дві річки, потім повернути ліворуч і підніматись до льодовика. Як писало на листку, фініш буде на висоті 1920 метрів.
Вже було о пів на дванадцяту дня, коли ми рушили до льодовика. Дорога спершу йшла через містечко. За мостом асфальт закінчувався і почалися баюри, а на узбіччі курява. Ми купили козинаки для перекусу (ми не вірили, що дійдемо до льодовика, думали просто прогулятися). Час від часу їхали великі вантажівки, хлопчаки на подвір’ях кричали нам «Hello!», нас обганяли суворі альпіністи з наплічниками і в альпіністських черевиках. А ми були в кедах, в Максима була джинсова куртка, а в мене зелений піджак, шо дєлать, ми не по етім дєлам, себто не по горах, і взагалі – ми тільки з моря приїхали :) Після вчорашнього дощу погода була прекрасна – припікало сонце і ми, не поспішаючи, йшли і милувалися краєвидами.
За Местією був невеликий аеродром, а далі – якісь розвалені корівники, тільки кілька хат і корови, які вешталися по кущах. Ми навіть знайшли суниці.
Десь через годину цієї ідилії пішов дощ і довелось одягнути дощовики.
Повертатися не хотілося, бо було цікаво – а що там далі, за оцією горою. Так десь за три години ми дійшли до точки №2 – мальовниче місце, де зливають дві річки – Местіачала і Чалааді, непомітні 1860 метрів над рівнем моря. Річки були бурхливі, на жаль, фото цього не передасть.
Повертатися не хотілося, бо було цікаво – а що там далі, за оцією горою. Так десь за три години ми дійшли до точки №2 – мальовниче місце, де зливають дві річки – Местіачала і Чалааді, непомітні 1860 метрів над рівнем моря. Річки були бурхливі, на жаль, фото цього не передасть.
Буквально через 100 метрів була точка №3 на мапі – підвісний міст через Местіачалу. Біля мосту дорога закінчувалась, там стояло кілька авто, якими місцеві за гроші підвозять туристів. Міст трохи стрьомний. Спершу треба піднятися на невелике підвищення, а далі, щоб дістатися на міст, треба з цього підвищення спуститися металевою драбиною. Він розгойдується, а знизу – бурхлива Местіачала. Нічого, пси собі спокійно перебігають міст.
Далі йти залишається всього 45 хвилин дороги стежкою до льодовика. Шлях позначений двома смужками – білою і жовтою фарбою, нанесеною на каміння і дерева – заблукати важко. Дорога зовсім не важка, стежка протоптана, багато каміння. По дорозі нам трапилось стадо корів з биками, які мирно паслися, але оскільки я биків боюся, то довелося мені трохи лізти кущами.
І ось за деякий час стежка виводить нас на каміння. А звідти відкривається такий краєвид, що… Заради цього варто було сюди приїхати!
Схил Далаґори, зліва в глибині – вершина Чатіні (4370 м) і на їх тлі – льодовик Чалааді.
Ми не вірили, що дійдемо, але дійшли за 4 години :) Це підняло мою самооцінку.
І ще приємна деталь. Коли на стежці тобі зустрічаються туристи, а серед них і серйозні суворі альпіністи, вони тобі, а ти їм кажеш «Привіт», себто хелоу, - і це так, наче всі свої і ви десь на вулицях Острога, а не в горах Грузії.
Назад ми йшли швидше, бо дуже захмарилось, стало страшно холодно і почало сутеніти. Джинсова куртка і зелений піджак – саме то. До речі, хоч я і була в кедах, ноги не промочила ;)
Ми пройшли маленький аеропорт, це вже була Местіа, але до центру, де ми жилим, було далекувато, там нас підкинув на машині прикордонник. Виявляється, цей аеродром також використовують прикордонники, і біля льодовика вони теж десь є, бо звідси всього 8-9 км до російського кордону.
Ми одразу пішли їсти в кафе «Ушба», але там було хоч і дешево, проте несмачно, та ще й погане обслуговування, якесь вибіркове чи що. Сусідній стіл красиво сервірували, а нам ніяк не сервірували, ще й в недбалій формі попросили нас пересісти. А по дорозі до вбиральні можна було роздивитися кухню, де було не дуже чисто. Більш в це кафе ми ні ногою.
І ми пішли в кафе «Лайла» - таке європейське кафе, де купа альпіністів і туристів тусується. Там затишно і смачно. Навіть пледи є. Бракувало тільки вай-фаю.
Музей в Местії
Наступного дня, у середу, ми вирішили погуляти по Местії і відвідати краєзнавчий музей, який нещодавно перебудували. Виявилось, що по середах там вільний вхід.
Експозиція музею вражає. Тут і ікони X століття, покриті сріблом та золотом, і золоті монети з Александром Македонським, багато церковного начиння, теж переважно золотого і срібного, зброя, пояси, прикраси, елементи побуту. Варто відвідати.
Мене музей вразив. Ви були в історичному музеї в Києві коли-небудь? Та цей музей якогось гірського містечка має більше золота-срібла, ніж музей у Києві. Я вже мовчу про ікони Х-ХІ століття.
І для відвідувачів музею тут зроблений чудовий куток – із м’якими диванами, водою, журналами і чарівним краєвидом за вікном.
До речі, у Грузії, в якій проживає всього 4 мільйони населення, уже давно видається «National Geographic» грузинською мовою. Ну, і «Forbes» теж. Тому аргументи власників українського російськомовного «Forbes» нелогічні.
Краєвид із вікна музею
Краєвид із вікна музею
Протягом всього нашого перебування тут ми хотіли послухати сванських пісень. І ось, тільки-но ми прийшли на центральну площу, аж чуємо спів. Пішли на музику. Виявилось, в одному із приміщень йде репетиція фольклорного ансамблю. Вони співають сванські пісні! Можна було зайти і послухати. Це звичайні хлопці і дівчата, їхня керівник – жінка у чорному. Як вони співали!.. Потім вони перемістилися у парк, а ми за ними. Чудове завершення перебування у Сванетії!
До церков у Местії ми не дійшли, на жаль. Зате ввечері помилувалися вежами, які красиво освітлюються, і пошукали сузір’я за допомогою спеціальної програми на нетбуці. Вночі в Местії було зоряно, холодно і бігали пси.
До церков у Местії ми не дійшли, на жаль. Зате ввечері помилувалися вежами, які красиво освітлюються, і пошукали сузір’я за допомогою спеціальної програми на нетбуці. Вночі в Местії було зоряно, холодно і бігали пси.
Щоб вранці виїхати з Местії до Сурамі (місто, у якому 100 років тому померла Леся Українка), потрібно було встати о 5 ранку і піти на центральну вулицю, де стоять маршрутки. Як нам сказали місцеві, якщо не поїдеш о 6 ранку, то пізніше буде важко вибратися звідси. Маршрутка до Тбілісі коштувала 30 ларі, Сурамі було ближче, але ціну водій не зменшив. У дорозі водій дико натискав на газ по серпантину, голосно вмикав музику – після пісень грузинського чоловічого хору почався російський шансон про жизнь тюремную. 7 годин пекла – і ви в Сурамі. Местія залишилась тільки на фото і в нашій пам’яті.
Мої поради тим, хто їде в Местію:
- Беріть з собою побільше їжі, якщо збираєтесь готувати самі, бо в Местії нема супермаркетів, а є лише маленькі магазини із поганеньким асортиментом і цінами, набагато вищими, ніж деінде.
- Беріть побільше грошей, якщо збираєтесь в Ушгулі.
- Беріть дощовики і теплий одяг, навіть якщо це липень.
- Двічі уточнюйте ціну, якщо домовляйтеся про житло чи транспорт.
- Перечитайте розповідь north13 http://north13.livejournal.com/201697.html :)
- Перевіряйте решту. Зазвичай не вистачає 15-25 тетрі.
- Беріть з собою українське сало, щоб пригощати грузинів. Грузини, яких ми зустрічали, запитували нас, чи ми не маємо з собою українського сала, бо дуже вже воно їм смакує. На жаль, ми його не мали
тому довелось нам їсти мівіну, так би обов’язково пригостили. - Не засмучуйтесь, якщо на вас захочуть побільше заробити. У Криму з цим гірше. Зберігайте спокій і милуйтесь горами. Вони прекрасні!
Немає коментарів:
Дописати коментар