Росія. Короткий автостоп і білборди-мотиватори

На травневих вихідних їздили в Росію. Назад Щигри-Курськ-Харків (всього 300 км) автостопом. Їхали цілий день. Росія запам’ятається, чистим небом, простором, гарними дорогами, дітьми і рускім язиком (як не дивно -ггг)) мало що язик собі не поламала). От сподобався стоп. Були цікаві водії. Харків зустрів спекою, розбитими дорогами і класичною музикою на вокзалі. І жахливим потягом.
Загалом склалося враження, що в Росії панує соціалізм (я не про Москву і Петербург - там не була) - усі живуть як не на пенсію, то ще на якісь соціальні виплати, про все турбується держава. Панує культ "Вєлікай Пабєди" і все, що з цим пов'язано. Так наче совок і не закінчувався.

У пересічному російському райцентрі - спокій і тиша. Правда, на минулому тижні у будинку когось зарізали, а в  сусідів хтось там повісився, а там когось отруїли... Ну, не знаю, наскільки це поширене, може, це просто у страху великі очі.

Здивувало: чисті стадіони, нові спортивні майданчики, на яких багато дітей. На відміну, від України. І багато білбордів із пропагандою спорту. І здорового способу життя, і всьо такоє :)

Яке щастя - співати в хорі. А то! :)

 Одна церква на 30-тисячне містечко.


У Курську втрапили випадково на маргінальний "Марш мира". Там навіть був український прапор і делегація з Глухова.

Курськ. Собор.
У Курську не встигли побачити палати Мазепи, на жаль. Окрім вулиці Лєніна, я так розумію, там дивитися нема чого.

Автостоп в Росії повільний. Можна пів години стояти на трасі при жвавому русі і ніхто не зупиняється. Більшість ніяк не реагує, одиниці знаками показують, що місцеві, а ще дехто весело сигналить чи махає рукою. Для порівняння, в Україні водії зазвичай реагують на автостопщиків. Хоча б знаками («нам не по дорозі», «я місцевий», «об’їзд», «о, як прікольно, диви – чуваки автостопом їдуть!»), або ж просто зупиняються, перепитати.

З Курська ми їхали з якимсь молодиком, який слухав тумц-тумц і відповідав на наші запитання про Росію, туристів, студентів і всяке таке. Висадив він нас на середині дороги між Курськом і Білгородом, де була тільки траса, зелені поля і небо. Майже одразу нас підібрав накачаний здоровань із татуюванням на руці. Він не хотів з нами говорити, слухав групу «Краскі» і гнав зі страшною швидкістю із потрійними обгонами. З розгону він нас висадив на об’їзній Білгорода і відмовився від грошей (ми попередньо домовлялися про 50 рублів).

Тоді було довге чекання біля знаку «Харків – 92 км». Ми встигли згризти яблука, пускати мильні бульбашки, зробити фотосесію, вітати зустрічні авто привітом «Ку!», поки нарешті нам спинилася машина, яка трохи провезла нас уперед по об’їзній.

Далі було цікавіше. Нам зупинився великий джип. Інтелігентний водій виявився московським бізнесменом, який їхав відпочивати у Крим. Десь у Сумській області мешкала його рідня, яку він спонсорував, як він висловився. Ми з ним мило подискутували про українську і російську історію, проблеми України, про Хмельницького і його державу, сучасну історіографію. Вкінці виявилося, що він доктор історичних наук.
Далі пішла мова про сучасне.
- Почєму я голосую за Путіна, - подумки я вже уявляла заголовок його есе. - Тому що нема альтернативи. За тих "опозиціонерів" я не буду голосувати. Так, мені не подобається Путін, завдяки Путіну мені треба платити більше податків, я маю все менше прибутків. Але серед його опонентів я не бачу того, хто буде ліпшим за нього.
Він довіз нас до російсько-українського кордону. На такий випадок ми мали чудову книжку, яку не мали кому подарувати в Росії, авторства Кирила Галушка «Украинский национализм: ликбез для руських» (Темпора, 2012). Глянувши на розмір книги, бізнесмен спершу віднікувався, але прочитавши назву, посміхнувся «Що – пропаганду везете? Оцю книжку я візьму». На жаль, на іншу, не менш цікаву, ловця не знайшлося.

Російський кордон вразив своєю чистотою, доглянутістю, рівненькими доріжками і вказівниками. Наплічники у нас ніде не перевіряли. Натомість на українській стороні нам на перепоні стала гора щебеню, асфальту, купи сміття і відсутність вказівників. Ми розгублено намагались знайти пішохідну доріжку. Коли знайшли, вона нас не дуже втішила, - розбитий асфальт, під ногами пляшки, папірці, переораний газон. Уже на українській території ми не витримали і почали фотографувати переламаний ліхтар. До нас підійшов український прикордонник, сказав, що фотографувати заборонено. Ми йому почали обурено говорити про цей, ізвінітє, срач. Він болісно зітхнув:
- А що ви хочете. Російським прикордонникам платять 500 доларів в місяць, а нам тільки 150. І так на власному ентузіазмі охороняємо кордон. Бо як не ми будемо охороняти, то хто?

Махнув рукою: йдіть вже.
            До Харкова їхали з татарином із Башкорстану. Розповідав, що там зараз добре живеться. Молодь їде в села працювати, там добре платять. І все у них цвіте, як і тут.

            Харків зустрів нас червоними прапорами і трамваєм, який виїхав з лісу. Розбиті дороги, такі, наче війна закінчилась тиждень тому. І Королевська з російськомовними гаслами на білбордах. Вона була всюди!..


Харків. Площа біля вокзалу.
А у потязі повно циган і пацанчиків, які весело один одному розповідають, як когось там обдурили…