Чому нас не вчили боротись?

Зі школи нам втовкмачували - все життя потрібно вчитись. Може, у школі ця думка видається трохи жахаючою (о Боже, невже всі ці предмети потрібно буде вчити?!), але зараз видається просто прекрасною порівняно з іншою істиною - все життя потрібно боротись. Але про це нас не попереджали. І не навчили, як боротись.

Не треба сприймати це слово буквально. Про жодне фехтування, мордобій і йти-по-трупах не йдеться. Я маю на увазі, як робити зусилля над собою і щось змінювати в собі і навколо себе. Наприклад, до вас погано ставляться в ресторані, а ви не знаєте, що є книга відгуків і пропозицій та управління у справах захисту споживачів, або вас посилають із кабінету в кабінет в держустанові, ви почуваєте себе зацькованим псом і не знаєте, що робити. Або біля вас вирубують парк, а ви спостерігаєте і плачете. Тобто - боротись за людські права.

Російська пропаганда

У мене було таке відчуття, що я це вже десь бачив. Фашисти, неонацисти, антисеміти – все це говорили про латвійців. Єдиний новий термін, який також позичили зі сталінських часів, - це те, що про українців кажуть, як про бандерівців. Я думаю, що більшість росіян і не уявляють, що означає це «Бандера».
Юкка Ріслаккі, журналіст, письменник, автор книги "Маніпуляція фактами: латвійський варіант".

Діди

Дід Іван не мав пару пальців на руках (через необережність на січкарні відрізав), тому його не забрали на війну. А його брати були в УПА. І брати його жінки, моєї баби Тимофани. А дєдьо Максим народився в 1931, тому був замалий для війни. А після війни, коли совєтська влада почала порядкувати на Західній Україні, дєдьо поїхав на Донбас на шахти. І гроші міг там підзаробити, і не забрали в "стрибки", себто істрєбітельниє батальйони, які полювали на упівців. Бо так: або в УПА, або в "стрибки", або на шахти (про шахти треба уточнити, дєдьо якось же поїхав туди, але вже дєдя нема, нема в кого уточнювати).

Весна в селі

Весною в селі добре. Цвітуть яблуні, тюльпани, діти плетуть із кульбаб віночки. Вся родина зустрічається на цвинтарі на Провідну неділю. На Проводи, як у нас кажуть. Цього року священик молився не лише за тих, хто загинув за Україну у 40-50-х роках, а й за Небесну сотню. Я нічого не робила, тільки ходила в гості - до подруги, до баби Ганюти на Штириполівку. І їла паску з крашанками. А ще наша коза народила двох козенят - чорненьке і біленьке. А потім я поїхала до Києва і сиджу в квартирі за ноутом. 

Республіка митців Ужупіс

Якщо ви їдете у Вільнюс, то вам треба не забути побувати в районі Ужупіс - Заріччя по-нашому, бо знаходиться він за річкою Вільня, якщо йти від центру.

У 1997 році богемний район Ужупіс в центрі Вільнюса оголосив себе республікою художників і романтиків. Кажуть, що ця республіка має не тільки кордони й дорожні знаки, але й президента, міністрів, власну конституцію і свої свята. На жаль, ми просто гуляли і жодного міністра не зустріли. До речі, конституція Ужупіса написана різними мовами, серед яких є українською.

Російська пропаганда в міжміських автобусах. Шо дєлать?

Тут 1+1 каже, що відмовляється від показу контенту, що вихваляє спецпризначенців та збройні сили Російської Федерації. А хто змусить водіїв міжміських автобусів не крутити всуціль російські фільми про спецназ, дєди-ваєвалі і українці-фашисти-зрадники? Щоразу, коли я маю їхати автобусом Київ-Рівне чи Київ-Почаїв (до Шумська, а не до Почаєва) і в зворотньому напрямку, мені треба зробити дві речі: посперечатися з водієм (спершу це ввічливе прохання з усмішкою, але на моє прохання не вмикати так голосно радіо Шансон, а ще ліпше увімкнути інше радіо, не вмикати фільмів, вперто каже, що всі хочуть слухати це і дивитися), а потім посперечатися із декількома пасажирами автобуса, які кричать "Включай кіно!". Це задовбало, якщо чесно. Навушники не рятують, бо картинка все одно миготить перед очима. А картинка приблизно така: кіно про мєнтів, кіно про тупих блондинок.