Які назви вулиць мають зникнути з мапи України?

Трохи з буденного робочого. Український інститут національної пам’яті (де я зараз працюю) підготував список окремих осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні.

До списку включено короткі біографічні дані та інформацію про антиукраїнську діяльність 57 партійних та військових діячів СРСР. Цей список не є вичерпним. Дослідження антиукраїнської діяльності конкретних діячів комуністичного режиму триватиме.

Список включений у методичний збірник “Як перейменувати вулицю. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів”.

Абакумов Віктор Семенович (1908–1954)

Один з керівників каральних органів СРСР, активний організатор політичних репресій в Радянському Союзі у 1930–1940-х рр.

Народився в сім’ї лікарняного грубника і пралі. Член ВКП(б) з 1930 р. В органах ОДПУ–НКВС з 1932 р. Після приходу в НКВС Л. Берії з грудня 1938 р. виконував обов’язки начальника, а з 1939 по 1941 рр. був начальником управління НКВС у Ростовській області. У 1941–1943 рр. заступник наркома внутрішніх справ СРСР і начальник Управління Особливих відділів НКВС СРСР. З 1943 р. був начальником Головного управління народного комісаріату оборони Смерш. З 1946 по 1951 рр. – міністр держбезпеки СРСР.

В 1954 р. його звинувачено в підробці судових справ, зокрема Ленінградської справи, та в інших посадових злочинах, названо членом банди Берії. Суд визнав Абакумова винним у зраді Батьківщини, шкідництві, скоєнні терактів, участі в контрреволюційній діяльності та його засудив до страти. Розстріляний 19 грудня 1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1955 р. позбавлений всіх нагород і військового звання.

Керував організацією масових репресій в Ростовській області. При цьому Абакумов, маючи велику фізичну силу, іноді особисто жорстоко бив підслідних. У 1944 р. Абакумов брав участь у організації депортації деяких народів Північного Кавказу. За час перебування на посаді міністра держбезпеки Абакумов істотно підвищив можливості і сили МДБ. На посаді міністра держбезпеки керував політичними репресіями, під його керівництвом було сфабриковано Ленінградську справу і розпочато фабрикацію справи Єврейського антифашистського комітету. 9 лютого 1951 р. Абакумов направив Сталіну абсолютно секретну доповідну записку «Про необхідність виселення із західних областей України і Білорусії, Молдавської, Латвійської, Литовської і Естонської РСР учасників антирадянської секти єговістів та членів їхніх сімей». Результатом цієї записки стала організована МДБ і МВС операція «Північ» із виселення Свідків Ієгови, а також представників інших релігійних об’єднань (адвентистів-реформістів, інокентіївців, Істинно-Православної церкви); операція розпочалася 1 квітня 1951 р. Фактична депортація вклалася в добу.

Аверін Василь Кузьмич (1884–1945)

Організатор червоного терору в Україні, брав участь у знищенні українського національного руху у 1919–1923 рр.

Народився в сім’ї селянина-бідняка. Член РСДРП з 1904 р. У жовтні 1905 р. був членом заводського комітету РСДРП у Катеринославі. У 1915 р. заарештований і висланий до Іркутської губернії. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до Катеринослава, входив до складу місцевого комітету РСДРП(б). У грудні 1917 р. очолював військово-революційний штаб при Катеринославській раді робітничих депутатів. У 1918 р. член Тимчасового робітничо-селянського уряду України. З кінця листопада 1918 р. очолює політвідділ Групи військ курського напрямку. А з 29 січня 1919 р. обіймає посаду комісара внутрішніх справ Української СРР. З 1920 по 1923 рр. був членом ЦК КП(б)У, головою Катеринославського, Волинського, Харківського та Одеського губвиконкомів. З 1925 р. Аверін працював на відповідальних посадах у Комісаріаті шляхів сполучення СРСР.

Заарештований 3 жовтня 1937 р.; за вироком Верховного суду Якутській АСРР засуджений до 25 років виправних трудових таборів; слюсар котельні в Якутську. Звільнений в листопаді 1945 р. без права залишати Якутськ, де й був задушений невідомими людьми 28 грудня 1945 р.

Аросєв Олександр Якович (1890–1938)

Організатор червоного терору в Україні у 1920 р.

Народився в сім’ї шевця. Проводив підпільну роботу в Казані, Петербурзі, Москві, працював у зарубіжних більшовицьких організаціях. З червня 1917 р. член Всеросійського бюро військових організацій РСДРП(б). У жовтні 1917 р. командувач військами Московського військового округу. Учасник громадянської війни. З 23 лютого 1918 р. член Надзвичайного штабу Московського ВО, організовував перші частини Червоної армії. В 1918 р. комісар Головповітрофлоту. В 1920 р. голова Верховного революційного трибуналу України. З 1921 р. працював в Інституті історії партії і революції. До 1927 р. працював у ВЧК. З 1927 по 1928 рр. – повноважний представник СРСР у Литві, в 1929–1933 рр. – в Чехословаччині, потім перебував на дипломатичній роботі у Франції. З 1934 по 1937 рр. – голова Всесоюзного товариства культурних зв’язків із зарубіжними країнами.

Під час чисток 1937–1938 рр. заарештований. 8 лютого 1938 р. засуджений до смертної кари. Розстріляний.

У жовтні 1917 р. у Москві вів переговори з противниками більшовиків, а потім віддав наказ про розстріл московського Кремля з артилерійських знарядь. Один з організаторів масових репресій проти т.зв. класових ворогів та буржуазних націоналістів в Україні.

Артем (Сергєєв) Федір Андрійович (1883–1921)

Засновник Донецько-Криворізької радянської республіки, брав участь у знищенні українського національного руху.

Народився в сім’ї селянина Курської губернії. В 1902 р. вступив до РСДРП. В 1902–1907 рр. проводив пропагандистську роботу в Україні, на Уралі, в Петрограді. Жив в еміграції в Китаї (1910–1911) та Австралії (1911–1917). В липні 1917 р. секретар обласного комітету більшовиків Донецько-Криворізького басейну. З грудня 1917 до квітня 1918 р. був членом Народного Секретаріату, секретар у справах промисловості і торгівлі, один з керівників КП(б)У. В січні–березні 1918 р. голова Донецько-Криворізької Радянської Республіки. В 1920 р. – голова Донецького губвиконкому, в 1920–1921 рр. – секретар Московського комітету РКП(б), згодом голова центрального комітету Всеросійської спілки гірників. Загинув під час випробування аеровагону.

Вів активну боротьбу проти державних органів Української Народної Республіки.

Березін Олександр Дмитрович (1895–1942)

Воєначальник, генерал-майор, у 1919–1920 рр. брав участь в організації червоного терору.

Народився в родині робітника. 4 травня 1918 р. вступив у ВКП(б), брав участь у громадянській війні. У 1919 р. перебував на посаді командира окремого батальйону ВЧК. У 1939 р. призначений на посаду командира сформованої в Красноярську 119-ї стрілецької дивізії. В червні 1941 р. призначений на посаду заступника командувача 22-ю армією. 6 червня 1942 р. переведений в штаб 41-ї армії в Сибірському військовому окрузі. Загинув 5 липня 1942 р.

У фронтових мемуарах О. Шумиліна «Ванька ротний» неодноразово згадується Березін та його методи управління військами: «Влітку сорок другого року зумів всю дивізію загнати німцям у полон. Загнав і зник у невідомому напрямку. Березін тоді підставив під удар не тільки 17-у гвардійську дивізію, яка повністю була захоплена в полон, він допоміг німцям одним ударом розправитися з 39-ю армією і 11-м кавкорпусом. Березіну за ці видатні заслуги перед німцями наші ідіоти в місті поставили обеліск. І у всьому цьому винен Шершин (його заступник, комісар). Щоб обілити себе, він після війни почав звеличувати Березіна. Шершину повірили, поставили обеліск».

Благонравов Георгій Іванович (1896–1938)

Один з керівників каральних органів СРСР, комісар державної безпеки 1-го рангу (1936). Причетний до організації червоного терору.

Син службовця. В 1915 р. мобілізований в армію, прапорщик запасного полку. У березні 1917 р. вступив до РСДРП(б). У жовтні 1917 р. член Петроградського військово-революційного комітету, командир загону Червоної гвардії. З листопада 1917 р. комендант Петропавлівської фортеці, з грудня 1917 р. надзвичайний комісар охорони Петрограда. З червня 1918 р. член реввійськради Східного фронту. В листопаді 1918 р. переведений в залізничний підвідділ ВЧК. Протягом 1919–1935 рр. на різних посадах Транспортного відділу ВЧК і Наркомату шляхів сполучення СРСР. Одночасно обіймав посади начальника Адміністративного управління Наркомату шляхів сполучення (1922–1925), начальника Економічного управління ОГПУ (1925–1926). У серпні 1935 р. очолив Центральне управління шосейних доріг та автомобільного транспорту при РНК СРСР (фактично мав ранг наркомату). В 1936 р. управління було розформовано, а його частину передано НКВС, де створено Головне управління будівництва шосейних доріг НКВС СРСР на чолі з Благонравовим. З 1934 кандидат в члени ЦК ВКП(б).

Заарештований 25 травня 1937 р. Засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР 2 грудня 1937 р. за контрреволюційну діяльність до вищої міри покарання. Вирок виконано 16 червня 1938 р.

Блюхер Василь Костянтинович (1890–1938)

Воєначальник, маршал СРСР (1935), причетний до політичних репресій в Радянському Союзі у 1930-х рр.

Народився в сім’ї селянина. Учасник Першої світової війни. Після Жовтневого перевороту вступив до Червоної гвардії, а потім до Червоної армії. У 1919–1920 рр. обіймав високі посади в Червоній армії, воював в Сибіру проти адмірала О. Колчака і на Південному фронті проти генерала П. Врангеля. Брав участь у боях під Каховкою і в штурмі Перекопу. У 1921–1922 рр. – головнокомандувач, військовий міністр і голова Військової ради Далекосхідної республіки. Після громадянської війни – командир 1-го корпусу і начальник Петроградського укріпленого району, заступник командувача військами Українського військового округу. В 1924–1927 рр. – головний військовий радник революційного уряду в Кантоні, Китай. З 1929 р. – командувач Особливою Далекосхідною армією. За посадою і впливом у регіоні він був військовим диктатором радянського Далекого Сходу. З 1934 р. член ЦК ВКП(б).

Після невдалих для СРСР боїв на озері Хасан, 22 жовтня 1938 р. був заарештований. 9 листопада помер у Лефортівській в’язниці. 10 березня 1939 р. посмертно позбавлений звання маршала і засуджений до смертної кари за шпигунство на користь Японії, участь в антирадянській організації і у військовій змові.

Придушував повстання оренбурзьких козаків (кінець 1917 – початок 1918 рр.), брав участь у геноциді козацтва. За операції створеної ним Південно-Уральської партизанської армії проти козаків (липень–вересень 1918 р.) першим з більшовиків отримав орден Червоного прапора. З партизанського загону Блюхер сформував 30-ту стрілецьку дивізію, яка увійшла в 3-ю Червону армію. При дивізії він створив каральні інтернаціональні частини, в т.ч. батальйон з німців та угорців. У випадках військових невдач або проявів невдоволення у своїх військах застосовував процентні розстріли бійців. Проводив репресії проти амурського і уссурійського козацтва. У 1929 р. командував Особливою Далекосхідною армією, яка вторглася на територію Китаю, фактично здійснивши акт міжнародної агресії, який Блюхер назвав випереджувальним ударом. Під час цієї операції підлеглі йому війська вчинили страшний погром у Триріччі, китайській території, де проживали далекосхідні козаки, які втекли від більшовиків. У 1936–1938 рр. у підвідомчих йому частинах прокотилося кілька хвиль кривавих чисток, Блюхер цьому не перешкодив. У 1937 р. був причетний до розправи над групою високопосадовців РСЧА на чолі з М. Тухачевським.

Боженко Василь Назарович (1871–1919)

Один з організаторів загонів Червоної Гвардії і партизанських загонів на території України. Брав участь у бойових діях проти Центральної Ради, Директорії і в захопленні Києва 5 лютого 1919 р.

Народився в сім’ї селянина. Працював столяром в Одесі, включився в діяльність місцевої організації РСДРП. В чині фельдфебеля брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр. В 1907 р. за революційну діяльність засуджений до трьох років ув’язнення. У 1915–1917 рр. – столяр механічних майстерень, один з керівників профспілок Києва. Після Лютневої революції став членом Київського ради робітничих депутатів, у жовтні 1917 р. командир загону червоногвардійців. У січні–березні 1918 р. брав участь у боях проти Центральної Ради. Наприкінці вересня 1918 р. призначений командиром 2-го батальйону, а в листопаді – командиром Таращанського полку, пізніше – командиром Таращанської бригади, що входила до складу 1-ї Української радянської дивізії, якою командував М. Щорс. Помер на станції Славута 19 серпня 1919 р.

Бокій Гліб Іванович (1879–1937)

Один із керівників каральних органів СРСР, комісар державної безпеки 3-го рангу (1935).

Син вчителя. Навчався у Петербурзькому гірничому інституті. В 1900 р. вступив до РСДРП, більшовик. Під час революції 1905–1907 рр. створював у Петербурзі робітничі дружини. Неодноразово був заарештований. З березня 1917 р. член російського бюро ЦК РСДРП(б). З квітня 1917 р. по березень 1918 р. секретар Петроградського комітету РСДРП(б), потім входив до складу Петроградського військово-революційного комітету. В лютому-березні 1918 р. член Комітету революційної оборони Петрограда. З березня 1918 заступник голови, з липня 1918 р. голова ЧК Союзу комун Північної області. З 1919 р. – начальник Особливого відділу Східного фронту. У 1920 р. член Туркестанської комісії ВЦВК і РНК РРФСР. З 1921 р. член ВЧК, потім був членом Колегії ОДПУ і НКВС СРСР і одночасно з січня 1921 р. очолював Спеціальний (шифрувальний) відділ ОДПУ СРСР, з грудня 1936 р. – 9-й (спеціальний секретно-шифрувальний) відділ НКВС.

Під час зачистки М. Єжовим апарату НКВС від співробітників Р. Ягоди 16 травня 1937 р. був заарештований зі звинуваченням у зраді і контрреволюційній діяльності. В листопаді 1937 р. засуджений до смертної кари. Розстріляний.

Організатор червоного терору в Петрограді і Північному регіоні. Один з найактивніших творців системи ГУЛАГу. Відділ Бокія у системі органів завжди мав незрозумілу самостійність. Це породило здогади про те, що Бокій за завданням вищого парткерівництва досліджував паранормальні явища, зомбування, східні містичні культи і т.д.

Будьонний Семен Михайлович (1883–1973)

Воєначальник, маршал Радянського Союзу (1935), один з організаторів масових репресій серед військових у 1930–1940-х рр.

Народився у станиці Платовська (Будьонівська) нині Ростовської області, в сім’ї батрака. Брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. Нагороджений чотирма Георгіївськими хрестами і чотирма медалями. У Червоній армії з 1918 р. У період громадянської війни пройшов шлях від помічника командира кавалерійського полку до командуючого 1-ю Кінною армією. Після громадянської війни був помічником Головкому Червоної армії у кавалерії і членом РВР СРСР, інспектором кавалерії РСЧА, командувачем військами Московського військового округу, виконував обов’язки члена Головної військової ради Наркомату оборони СРСР, заступником, 1-м заступником наркома оборони СРСР. Під час Другої світової війни входив до Ставки Верховного головнокомандування, обіймав ряд інших посад у фронтових і вищих органах військового управління. Після війни був командувачем кавалерією Радянської армії, інспектором кавалерії, з 1954 р. – у розпорядженні міністра оборони СРСР. Помер 26 жовтня 1973 р.

У бійців Будьонний цінував насамперед особисту відданість собі. Відносини в армії будувалися за зразком ватаги розбійників, у якій майбутній маршал був отаманом. Своєю жорстокістю війська Будьонного дивували навіть Й. Сталіна, а В. Ленін не раз висловлював стурбованість повальним пияцтвом і розкладанням легендарної 1-ї кінної армії. В 1930–1940-х рр. Будьонний став одним з організаторів масових репресій серед військових. У 1937 р. саме він звинуватив М. Тухачевського та деяких інших воєначальників у державній зраді, попередньо погодивши свій виступ з Й. Сталіним. У 1941 р. був призначений командувати військами Південно-Західного напрямку, однак скандально провалився, занапастивши десятки тисяч життів, і був швидко відставлений.

Василевська Ванда Львівна (1905–1964)

Письменниця, перешкоджала процесу українізації шкіл у повоєнній Західній Україні.

Дочка одного з лідерів Польської соціалістичної партії, в 1918–1919 рр. міністра закордонних справ Польщі; дружина письменника О. Корнійчука. Освіту отримала в Краківському університеті (1929). У 1939 р. переїхала в приєднаний до УРСР Львів і прийняла радянське громадянство. У 1940 р. обрана депутатом Верховної Ради СРСР. У 1941 р. вступила до ВКП(б). Під час війни працювала в Політуправлінні РСЧА агітатором, полковник. Деякий час редагувала газету «За Радянську Україну» (українською мовою). У 1943–1945 рр. – головний редактор газети «Радянська Польща», голова Союзу польських патріотів. Після війни брала участь у пропагандистських кампаніях, в т.ч. по роззброєнню. Написала повість «Просто любов» – «про велич радянського гуманізму і силу духу». Тричі лауреат Сталінської премії (1943, 1946, 1952). За життя названа класиком, твори якого були включені до шкільної програми, але після смерті Й. Сталіна її творчість була практично забута. Померла в 1964 р. у Києві.

Написала донос на Євгена Степановича Березняка («Майор Вихор»), який у той час керував Львівським міським відділом освіти і переводив школи на українську мову навчання. За його спогадами: «В українському місті на той час було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, і вже через рік їх було 70. Серед населення це не викликало опору. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталіну скаргу, що Березняк “перекручує розуміння національної політики”».

Ватутін Микола Федорович (1901–1944)

Воєначальник, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). Використовував солдат як гарматне м’ясо.

Син селянина. У 1920 р. вступив до Червоної армії. Член ВКП(б) з 1921 р. З 1922 р. командир взводу, потім на командних і штабних посадах. Служив заступником начальника і начальником штабу Київського військового округу. З 1940 р. начальник Оперативного управління та заступник начальника Генштабу РСЧА. Під час війни начальник штабу Північно-Західного фронту, заступник начальника Генштабу. З 1942 р. – командувач військами Воронезького, Південно-Західного (під час Сталінградської битви) і 1-го Українського фронтів (Курська дуга). Його війська брали участь у звільненні Бєлгорода, Харкова, Києва, форсуванні Дніпра і т.д. Потрапив в засідку українських повстанців, помер від поранення. Похований у Києві.

На думку історика В. Сергійчука, Ватутін «кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки, особливо на території України. І тільки завдяки гарматному м’ясу такі генерали як Ватутін вигравали битви». Особливо великих втрат радянські війська зазнали при наступі з Букринського плацдарму у ході битви за Київ 1943 р. З огляду на це тодішній командувач Центрального фронту, генерал армії К. Рокосовський сказав на військовій раді: «Це не війна, а геноцид народу». Він спробував через кур’єра сповістити про це Й. Сталіна, але Ватутін заборонив посланцеві повідомляти про це в Генштаб.

В. Володарський (Гольдштейн Мойсей Маркович) (1891–1918)

Один з організаторів та натхненників червоного терору.

Народився в Україні, в сім’ї бідного ремісника. Член РСДРП з 1905 р., меншовик. У 1913 р. емігрував до США, де вступив у соціалістичну партію. Разом з Троцьким і Бухаріним видавав під час Першої світової війни газету «Новий Світ». Після лютневих подій 1917 р. перейшов до більшовиків і швидко пройшов на керівні посади. Брав участь у підготовці та проведенні Жовтневого перевороту, комісар у справах друку, пропаганди та агітації Петрограда. Член Президії ВЦВК. У червні 1918 р. убитий есером Сергеєвим.

Один з головних організаторів більшовицьких мітингів в Петрограді, на яких закликав нещадно боротися проти ворогів революції шляхом терору.

На посаді головного радянського цензора ініціював розгром не тільки антибільшовицьких, але й нейтральних друкованих видань. За словами Луначарського, «він був нещадний. … Володарський був терорист. Він був до глибини душі переконаний, що якщо ми будемо зволікати зі сталевими ударами на голову контрреволюційної гідри, вона зжере не тільки нас, але і пробуджені в Жовтні світові надії».

Пропагандист богоборчих ідей, насильства і ненависті. Його вбивство стало приводом для репресій по всій Росії. Ненависть до Володарського була в Петрограді настільки сильною, що перший пам’ятник, встановлений біля Зимового палацу, був підірваний у 1919 р.

Войков Петро Лазарович (1888–1927)

Терорист, каратель, дипломат. Один із організаторів розкрадання більшовиками культурного надбання Росії.

Син вчителя. В 1903 р. вступив до РСДРП, меншовик. У 1907 р. виїхав до Швейцарії після участі у замаху на ялтинського градоначальника. Перебуваючи в еміграції, навчався в Женевському та Паризькому університетах. У серпні 1917 р. разом з В. Леніним повернувся до Росії у пломбованому вагоні і вступив до РСДРП(б). У 1917 р. член Єкатеринбурзької ради і військово-революційного комітету. З жовтня 1917 р. – секретар Уральського обласного бюро профспілок і голова Єкатеринбурзької міської думи. У січні–грудні 1918 р. комісар постачання Уральської області, на цій посаді керував реквізиціями продовольства у селян. З грудня 1918 р. працював у Наркоматі продовольства, з березня 1919 р. заступник голови правління Центросоюзу. З жовтня 1920 р. член колегії Наркомату зовнішньої торгівлі, член правління тресту «Сєвєролєс». У жовтні 1924 р. виїхав до Польщі повноважним представником СРСР. У 1927 р. як однин з царевбивць застрелений у Варшаві Б. Ковердою.

На посаді обласного комісара продовольства, Войков встановив такі ціни на продукти харчування і паливо, що приватна торгівля на Уралі стала неможливою. Це, своєю чергою, призвело до товарного дефіциту і суттєвого зниження рівня життя. В ході проведеної Войковим націоналізації уральської промисловості колишні власники підприємств були репресовані. Жорстокі заходи проводились і до селян, які відмовлялися виконувати непосильні поставки. Навіть радянські історики визнавали, що з приходом Войкова припинили роботу багато заводів, залишились без опалення школи і лікарні, зник з прилавків хліб. На знак протесту проти дій Войкова вчителі Єкатеринбурга влаштували страйк.

Брав участь у прийнятті рішення про розстріл Миколи II та його сім’ї і супроводжуючих їх осіб.

Під його керівництвом як члена колегії Наркому зовнішньої торгівлі величезну кількість предметів культури було за безцінь було продано за кордон заради отримання валюти для експорту революції.

У 1921 р., прагнучи встановити дипломатичні відносини з Польщею за будь-яку ціну, передавав полякам російські архіви, бібліотеки, предмети мистецтва і матеріальні цінності. Організовував грабіж країни, однак прагнув до особистого збагачення.

Воровський Вацлав Вацлавович (187 –1923)

Один з організаторів масових репресій проти духовенства.

Народився в дворянській сім’ї. Член Комуністичної партії з 1894 р. Неодноразово сидів у тюрмі і був у засланні. У перші роки розколу РСДРП Воровський (псевдонім Орловський) був одним з найближчих співробітників Леніна і його співредактором по газеті «Вперед». У 1905–1907 рр. вважався найвизначнішим партійним публіцистом, прославився як марксистський критик літератури. Співробітник газет «Іскра», «Вперед», «Пролетарій», «Правда». З 1917 р. – посол у Скандинавських країнах. У 1917–1918 рр. член закордонного бюро ЦК партії, одночасно будучи радянським представником у Швеції. У 1919–1920 рр. завідував Держвидавом; в 1921–1923 рр. – повноважний представник СРСР в Італії. Убитий в Лозанні білогвардійцем.

Один з головних ініціаторів гонінь на Православну Церкву. Задумував штучне розпалювання внутрішньоцерковних конфліктів, які могли стати приводом для пограбування Церкви і насильницького затвердження богоборчої ідеології.

У 1923 р. він без запрошення приїхав на конференцію в Лозанні, де був убитий російським офіцером-емігрантом М. Конраді. Письменник І. Шмельов та інші діячі еміграції передали адвокату Т. Оберу матеріали про масштаби терору більшовиків, а історик С. Мельгунов підготував до процесу книгу «Червоний терор в Росії». Суд нейтральної Швейцарії виправдав вбивцю.

Городовиков Ока Іванович (1879–1960)

Воєначальник, генерал-полковник (1940), Герой Радянського Союзу (1958). Причетний до депортації калмиків та ліквідації Калмицької автономії, вважався одним із найжорстокіших сталінських карателів.

Народився на Дону в сім’ї селянина, калмик. Учасник Першої світової війни, старший унтер-офіцер. Під час громадянської війни воював на боці червоних: командир ескадрону в полку Будьонного, потім командував полком, кавалерійською бригадою 1-ї Кінної армії, 4-ю і 6-ю кавалерійськими дивізіями у складі 1-ї Кінної армії, в липні–серпні 1920 р. – 2-ю кінної армією. Відзначився при розгромі військ П. Врангеля, загонів Н. Махна. Був командиром 1-го кінного корпусу Червоного козацтва, заступником командувача Середньоазіатського військового округу (1932–1938). У 1938–1943 рр. – генеральний інспектор кавалерії, з 1943 р. – заступник головнокомандувача кавалерією. В липні 1941 р. тимчасово виконував обов’язки командувача 8-ю армією Північно-Західного фронту, організовував оборону Нарви, керував формуванням кавалерійських частин, був представником Ставки з керівництва кавалерійськими рейдами в тилу ворога. Один з небагатьох калмиків уникнув депортації в 1944 р. Після війни залишався на посаді заступника головнокомандувача кавалерією. З 1947 р. у відставці.

Прихильник неефективних кавалерійських атак, які під час війни давали високі втрати.

Гусєв Сергій Іванович (Драбкін Яків Давидович) (1874–1933)

Більшовицький політпрацівник у Червоній армії, член керівництва Комінтерну.

Син вчителя. Член партії з 1896 р., учасник II з’їзду РСДРП, керівник Ростовського страйку 1903 р. У 1917 р. – секретар Петроградського військово-революційного комітету. З 1918 р. один з політичних керівників Червоної армії. У 1923–1925 рр. – секретар ЦКК РКП(б). У 1925–1926 рр. начальник відділу преси ЦК. З 1929 р. – член Президії Виконавчого комітету Комінтерну. Автор робіт з історії громадянської війни.

Вважаючи себе великим військовим діячем, разом з М. Фрунзе зробив спробу скласти «Пролетарську військову доктрину», яка через дилетантство авторів була відкинута Троцьким.

Ємельянов Микола Олександрович (1871–1958)

Російський більшовик, причетний до політичних репресій початку 1920-х рр.

Народився в сім’ї робітника. У партії більшовиків з 1904 р., займався перевезенням зброї та літератури з Фінляндії. У 1917 р. був депутатом Петроградської ради робітничих депутатів. Відомий як один з організаторів підпілля В. Леніна. Брав участь у штурмі Зимового палацу. Брав участь у придушенні Кронштадтського повстання.

З 1921 р. працював за кордоном у системі Наркомату зовнішньої торгівлі. З 1925 р. на господарській роботі. У 1932 р. був удостоєний персональної пенсії, але цього ж року репресований (виступив на захист Зинов’єва) разом з дружиною, засуджений до 10 років таборів, потім перебував на засланні в Казахстані. Звільнений після смерті Сталіна.

Єрмощенко Веніамін Йосипович (1889–1937)

Брав участь у знищенні українського національного руху в 1920–1930-х рр.

Народився в сім’ї вчителя. З 1909 р. працював на шахтах Донбасу. Тоді ж вступив до РСДРП(б). У 1912–1914 рр. був серед організаторів і керівників Макіївсько-Юзово-Петрівського комітету РСДРП(б), мав партійне прізвисько Молодий шахтар. Брав участь у Жовтневому повстанні у Петрограді, був делегатом 2-го Всеросійського з’їзду рад робітничих і солдатських депутатів. Після революції працював на партійній і господарській роботі у Поволжі, Україні, Москві. У грудні 1919 р. призначений керуючим справами Всеукраїнського революційного комітету. Відповідав за налагодження роботи і зв’язку з місцевими ревкомами, брав участь у підготовці документів з першочергових питань, які видавав Всеукрревком на початку 1920 р. У 1920–1925 рр. – відповідальний секретар ВУЦВК, пізніше переїжджає до Москви.

Заарештований у жовтні 1936 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР 26 вересня 1937 р. засуджений до розстрілу.

Єрьомєнко Андрій Іванович (1892–1970)

Воєначальник, маршал (1955), встановлював радянський окупаційний режим на Західній Україні та у країнах Балтії.

Син селянина. Учасник Першої світової війни, єфрейтор. В 1918 р. у рідному селі створив партизанський загін, з яким увійшов до складу Червоної армії, тоді ж вступив до РКП(б). Воював на півдні України та на Кавказі в складі частин 1-ї Кінної армії. З 1929 р. командир кавалерійського полку. У 1939 р. призначений командиром козацького корпусу. З грудня 1940 р.  командувач 1-ю Червонопрапорною армією на Далекому Сході. З початком війни займав ряд вищих посад: заступник командувача Західним фронтом (з липня 1941 р.), командувач Брянським фронтом (серпень–жовтень 1941 р.), 4-ї ударної армії (з грудня 1941 р.), Південно-Східним (Сталінградським) фронтом (серпень–грудень 1942 р.), Південним (січень–лютий 1943 р.), Калінінським (квітень–жовтень 1943 р.), 1-м Прибалтійським (з квітня 1944 р.), 4-м Українським (з березня 1945 р.) фронтами. З 1945 р. командував військами Прикарпатського, в 1946–1953 рр. – Західно-Сибірського, у 1953–1958 рр. – Північно-Кавказького військових округів. З 1946 р. депутат Верховної Ради СРСР. З 1958 р. в Групі генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР.

Як командир козацького корпусу брав участь в окупації Західної Білорусії та України (1939), придушенні опору польських військ при штурмі Гродно. Влітку 1940 р. зіграв головну роль в окупації Литви. Автор мемуарів «На західному напрямку» (1959), «Проти фальсифікації історії Другої світової війни» (1960), «Сталінград» (1961), «На початку війни» (1965), «Роки відплати» (1969), «Пам’ятай війну» (1971), в яких жодним одним словом не згадав про сталінські репресії.

Желєзняков Анатолій Григорович (1895–1919)

Балтійський матрос, причетний до арешту Тимчасового Уряду та розпуску Установчих зборів, брав участь у каральних акціях.

Народився у міщанській родині. З жовтня 1915 р. на Балтійському флоті. Був заарештований за революційну діяльність, втік з ув’язнення. У травні 1917 р. повернувся до Кронштадту. Брав участь у Жовтневому повстанні та штурмі Зимового палацу. Делегат 2-го Всеросійського з’їзду рад. У січні 1918 р. був начальником варти Таврійського палацу, запропонував Установчим зборам залишити палац. З січня 1918 р. комісар Дунайської флотилії; входив до складу Верховної колегії з румунських і бессарабських справ. Влітку 1918 р. командир полку 16-ї стрілецької дивізії, а потім перебував на підпільній роботі в Одесі. З травня 1919 р. командував бронепоїздом в боях проти григор’євців, а пізніше в боях проти денікінців у складі 14-ї армії.

Брав участь у штурмі і пограбуванні Зимового палацу, арешті Тимчасового уряду, а також допомагав більшовикам захопити владу в Москві в жовтні–листопаді 1917 р. Долучився до каральних акцій проти донських козаків. В Одесі брав участь у терористичних актах, нальотах на банки і грабунках місцевих жителів.

Завенягін Авраамій Павлович (1901–1956)

Один з керівників ГУЛАГу.

Народився в родині машиніста паровоза. З 1918 р. на партійній роботі в Тульській, Рязанській областях, потім на Донбасі; секретар Юзівського окружкому партії. В 1930 р. закінчив Гірничу академію, працював директором інституту з проектування заводів чорної металургії, заступником начальника Головного управління металургійної промисловості Вищої ради народного господарства. У 1933–1937 рр. директор Магнітогорського металургійного комбінату. В 1937 р. – перший заступник наркома важкої промисловості. З 1938 р. – начальник будівництва Норильського гірничо-металургійного комбінату, потім начальник комбінату. У 1941–1950 рр. – заступник наркома внутрішніх справ СРСР. В 1953–1954 рр. – заступник міністра середнього машинобудування СРСР. З 1955 р. заступник голови Ради Міністрів СРСР. Помер після опромінення на випробуваннях ядерного заряду.

Вважається творцем Норильська, який з 1935 р. будувався виключно руками в’язнів ГУЛАГу. З початком війни в його підпорядкування передані Головне управління таборів гірничо-металургійних підприємств, Головпромбуд, Управління таборів з будівництва куйбишевських заводів і Дальстрой. Протягом 1941–1945 рр. у підвідомчому йому господарстві загинули сотні тисяч людей. У 1945–1953 рр. заступник начальника 1-го Головного управління при Раді міністрів СРСР, яке займалося створенням в СРСР ядерної зброї.

Загорський Володимир Михайлович (1883–1919)

Революціонер-бойовик, організатор червоного терору в Росії.

Народився в сім’ї чиновника в Нижньому Новгороді. Член РСДРП(б) з 1905 р., учасник грудневого повстання 1905 р. у Москві. У 1908 р. емігрував до Лондона, пізніше – до Лейпцига. Після початку Першої світової війни був інтернований німецьким урядом. Вів пропаганду серед російських військовополонених. В квітні–червні 1918 р. працював першим секретарем Повноважного представництва РРФСР у Німеччині – першого радянського дипломатичного представництва за кордоном. З липня 1918 р. секретар Московського міського комітету РКП(б). У вересні 1919 р. разом з Ф. Дзержинським очолював міський комітет оборони. Загорського вбито 25 вересня 1919 р. бомбою.

Під безпосереднім керівництвом Загорського в Москві проводилися експропріація і націоналізація промисловості і банків. Входив до Політичної Комісії з керівництва центральним штабом каральних загонів особливого призначення Москви, створених для проведення червоного терору.

Землячка (Залкінд) Розалія Самійлівна (1876–1947)

Активний організатор політичних репресій у Росії, причетна до масового знищення населення в Криму.

Дочка купця. Освіту отримала в Київській жіночій гімназії та Паризькому університеті. У 1896 р. вступила до РСДРП, більшовик. У 1903 р. кооптована в ЦК партії. У грудні 1905 р. брала участь у збройному повстанні в Москві. У 1909 р. секретар Бакинського комітету РСДРП, емігрувала. У 1914 р. повернулася в Росію. У 1918 р. направлена для політичної роботи в Червону армію: комісар бригади, начальник політвідділів 8-ї і 13-ї армій Південного фронту.

З 1920 р. завідувач політвідділом Північної залізниці, секретар Кримського обкому РКП(б). У 1921–1924 рр. секретар Замоскворецького райкому (Москва). У 1924–1934 рр. – член ЦК ВКП(б). У липні 1930 р. – лютому 1932 р. – член Президії і партколегії ЦК. Протягом 1926–1939 рр. на службі в наркоматах. У 1937–1947 рр. депутат Верховної Ради СРСР.

Одна з головних керівників каральних акцій, масових самоуправних розстрілів, що проводилися в Криму після евакуації Білої армії. Жертвами Землячки і Куна стали офіцери армії П. Врангеля, яких топили у морі. За реєстраційним списками було розстріляно цивільних осіб – за те, що приїхали в Крим після 1917 р. без дозволу радянської влади. Ухилення від реєстрації теж каралося розстрілом. Репресії здійснювалися силами Частин особливого призначення (ЧОП). Лише за перший тиждень ними було вбито (згідно зі звітами Кримського ревкому) більше 8 тисяч осіб; всього за 1920–1922 рр. – не менше 50 тисяч.

Калінін Михайло Іванович (1875–1946)

Один із організаторів політичного терору в Радянському Союзі у 1920–1930-х рр.

Народився в селянській родині. У 1899 р. разом з іншими членами організованого ним марксистського гуртка був заарештований і після 10-місячного ув’язнення висланий у Тифліс. Брав участь у революції 1905 р. Під час Лютневої революції 1917 р. був одним з керівників захоплення Фінляндського вокзалу. Брав безпосередню участь у підготовці та проведенні Жовтневого повстання. Очолив Комісаріат міських господарств Союзу комун Північної області і Петроградської трудової комуни. Після смерті Я. Свердлова в 1919 р. обраний головою ВЦВК (до 1938 р.), одночасно з 1922 р. голова ЦВК СРСР. З 1938 р. до березня 1946 р. голова Президії Верховної Ради СРСР. З березня 1946 р. член Президії Верховної Ради СРСР.

1 липня 1921 р. декретом за підписом М. Калініна, В. Леніна і А. Єнукідзе санкціоновано спрощене судочинство у справах про розкрадання соціалістичної власності: без участі захисту і свідків, із недопущенням касації і прохань про помилування, виконанням вироку протягом 24-х годин.

1 грудня 1934 р. підписав постанову ЦВК, в якій встановлювалися зміни в кримінально-процесуальному кодексі, в т.ч. 10-денний термін слідства; обвинувальний висновок має вручатися обвинуваченим за день до суду, слухання справи проводиться без участі сторін; оскарження вироку та клопотання про помилування неприпустимі; вирок до вищої міри покарання виконувався негайно. Фактично цією постановою Калінін законодавчо санкціонував проведення репресій і самоуправних розстрілів, які відтепер повинні були вважатися законними.

Калінін був офіційної вивіскою радянської влади: вручав нагороди і вітав з присвоєнням звань. Створений радянською пропагандою образ «всесоюзного старости», що вийшов з народу, використовувався для того, щоб показати, що влада в країні перебуває в руках Калініна, а Сталін просто керівник і вождь – Калінін прикривав собою режим диктатури Сталіна. На ім’я Калініна посилали листи численні засуджені з ГУЛАГу, однак Калінін не втрутився в дії НКВС або суду, навіть коли мова йшла про його власну дружину.

Камо (Тер-Петросян) Симон Аршакович (1882–1922)

Революціонер-терорист, бойовик, соратник Й. Сталіна у революційній боротьбі в Закавказзі.

Син торговця. Учасник революції 1905–1907 рр. у Закавказзі і Петербурзі. Виявляв виняткову винахідливість в організації підпільних друкарень, транспортування зброї і революційної літератури, займався закупівлею зброї в європейських країнах, виконував інші партійні доручення. Кілька разів був ув’язнений – в Росії і Німеччині. Звільнений після Лютневої революції 1917 р. В 1918–1920 рр. організатор партизанських загонів на Кавказі і на Півдні Росії. Працював у Бакинському ЧК. Пізніше – працівник Міністерства зовнішньої торгівлі Грузії. За офіційними даними, загинув у Тифлісі в результаті нещасного випадку, потрапивши під автомобіль.

В результаті гучного пограбування філії Державного банку в Тифлісі (13 червня 1907 р.), здійсненого Тер-Петросяном, партійна каса більшовиків поповнилася на 341 тисячу рублів, при цьому загинуло близько 50 чоловік.

Квірінг Еммануїл Іванович (1888–1937)

Брав участь у знищенні українського національного руху у 1919–1925 рр.

Народився в сім’ї німецького колоніста. З 1906 р. член партії есерів, з 1912 р. – більшовик. З 1913 р. був секретарем більшовицької фракції у IV Державній Думі. Влітку 1914 р. заарештовано і вислано до Катеринослава, де незабаром був обраний до складу Катеринославського комітету РСДРП(б). Після Лютневої революції став головою Катеринославської ради робітничих і солдатських депутатів. З жовтня 1918 р. до березня 1919 р. перший секретар ЦК КП(б)У, член Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. У 1919 р. – голова Раднаркому України. У 1921 р. підписав разом з Ю. Коцюбинським від УСРР Ризький мирний договір з Польщею. У 1923–1925 рр. перший секретар ЦК КП(б)У. В 1925 р. відкликаний з України до Москви. В 1925–1927 рр. заступник голови Вищої ради народного господарства СРСР, у 1927–1930 рр. і 1934–1937 рр. заступник голови Держплану СРСР. З 1930 р. очолював Економічний інститут червоної професури. В 1932–1936 рр. – директор Економічного інституту Комуністичної академії.

В 1937 р. заарештований органами як можливий політичний противник Й. Сталіна. Засуджений до смертної кари. Розстріляний.

Після Лютневої революції очолював у більшовицькій партії т.зв. катеринославську фракцію, яка виступала за окупацію України російськими радянськими військами та сприяв входженню Катеринославщини до складу Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Чинив опір проведенню політики українізації.

Кіров (Костриков) Сергій Миронович (1886–1934)

Активний організатор політичних репресій та переслідувань духовенства в більшовицькій Росії, СРСР.

Народився в сім’ї лісника. У 1904 р. вступив до РСДРП. У 1905 р. заарештований і після виходу з тюрми очолив бойові дружини. З 1908 р. стає професійним революціонером, веде роботу в Іркутську та Новосибірську, Владикавказі. Співчував меншовикам, але після Жовтневого перевороту 1917 р. перейшов на сторону більшовиків. У 1919 р. голова тимчасового революційного комітету в Астрахані, стає членом революційно-військової ради 11-ї Червоної армії. Брав участь у підписанні Ризького мирного договору з Польщею. Член Кавказького бюро ЦК РКП(б). У 1921 р. стає першим секретарем ЦК компартії Азербайджану. У 1923 р. був став членом ЦК РКП(б). У 1926 р. стає першим секретарем Ленінградського губкому партії і Північно-Західного бюро ЦК ВКП(б). У складі групи ЦК відряджений в Ленінград для ідеологічної боротьби з зинов’ївською опозицією. Убитий пострілом в потилицю.

У 1919 р. в Астрахані очолив придушення контрреволюційного заколоту, було розстріляно робочі виступи за участю червоноармійців. 24 травня 1919 р. розстріляно хресний хід. Переслідував духовенство і релігію. За його сприяння в Ленінграді знесено багато храмів. Був одним з ініціаторів погрому вчених Російської Академії наук. При проведенні паспортизації в СРСР з Ленінграда насильно були виселені тисячі колишніх дворян. У віданні Кірова перебувало будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, гірничодобувних комбінатів на Кольському півострові, та СЛОН – Соловецький табір особливого призначення ОДПУ.

Конєв Іван Степанович (1897–1973)

Радянський військовий діяч. Один із організаторів військового придушення антибільшовицьких повстань у Росії, Угорщині.

Син селянина. У 1918 р. вступив до РКП(б) і Червоної армії, військовий комісар Миколаївського повіту. Під час громадянської війни воював в Сибіру і на Далекому Сході. В 1921–1922 рр. комісар штабу Народно-революційної армії Далекосхідної республіки. Після війни командував 2-ю стрілецькою дивізією, корпусом. З 1937 р. депутат Верховної Ради СРСР. У 1938–1940 рр. командувач 2-ї окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії. У 1940–1941 рр. командувач військами Забайкальського і Північно-Кавказького військових округів.

Під час Другої світової війни командував 19-ю армією, Західним, Калінінським, Північно-Західним, Степовим, 2-м Українським і 1-м Українським фронтами. У жовтні 1941 р. зазнав нищівної поразки під Орлом і Вязьмою, за що був розжалуваний до заступника командувача фронтом. Брав участь у боях під Смоленськом, Московській і Курській битвах, битві за Дніпро, Вісло-Одерській, Берлінській і Празькій операціях. Керував ударом по Угорщині та Чехословаччині наприкінці війни.

В 1945–1946 рр. головнокомандувач Центральною групою військ і Верховний комісар в Австрії. У 1946 р. – головнокомандувач сухопутними військами і заступник міністра Збройних сил СРСР. У 1950 р. втратив пост головнокомандуючого, але зберіг посаду заступника міністра. У 1951 р. призначений командувачем військами Прикарпатського військового округу. У 1955–1956 рр. знову зайняв посаду головнокомандувача сухопутними військами. В 1955–1960 рр. – 1-й заступник міністра оборони. Одночасно у травні 1955 – червні 1960 р. – головнокомандувач Об’єднаними збройними силами держав-учасників Варшавського договору. У 1961–1962 рр. головнокомандувач групою військ у Німеччині. З 1962 р. у фактичній відставці.

Учасник придушення Кронштадтського повстання (1921). Керував придушенням народного повстання в Угорщині (1956).

Протягом 1990–1992 рр. всі пам’ятники Конєву, встановлені в Східній Європі, було демонтовано.

Коротченко Дем’ян Сергійович (1894–1969)

Боровся проти українського національного руху, виступав проти політики українізації.

Народився в сім’ї селянина. Вступив до РКП(б) у листопаді 1918 р. У 1919–1920 рр. комісар Червоної армії. В 1920–1930-х рр. очолював первинні партійні організації в Шосткінському повіті, Чернігові та Первомайську, вчився на курсах при ЦК ВКП(б) у Москві (1928–1930). У 1938–1939 рр. голова Раднаркому УРСР, 1939–1947 рр. – секретар ЦК КП(б)У. У роки Другої світової війни був одним з організаторів партизанського руху в Україні. В 1947–1954 рр. – голова Ради Міністрів УРСР, з 1954 р. – голова Президії Верховної Ради УРСР та заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР.

20 квітня 1938 р. Коротченко підписав спільну постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України», відповідно до якого на офіційному рівні відкидався українізаційний курс попередніх років. Також підписав постанову РНК УРСР від 29 червня 1938 р. «Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту і особливих національних відділів і класів у школах, технікумах і вузах УРСР», яка перекреслювала всі здобутки роботи з національними меншинами республіки за попередні п’ятнадцять років.

Коршунов Костянтин Миколайович (1887–1937)

Більшовицький учасник боротьби за владу і громадянської війни, один із командирів продовольчого загону, винний у репресіях і пограбуванні російського селянства.

З 1905 р. член партії есерів, але в 1909 р. вступив до Нижньогородської більшовицької організації. Був заарештований, після звільнення очолював заводську партійну організацію. Пізніше перебрався в Петроград токарем на Балтійський завод, організував заводський страйк у 1916 р. Активний учасник Лютневої революції 1917 р., вивів робітників-балтійців і виступав на Двірцевій площі виступає на мітингу, закликаючи повалити самодержавство. Обраний депутатом Петроградської ради. В жовтні 1917 р. безпосередньо керував революційними діями балтійців на вулицях Петрограда. В 1918 р. їздив на чолі продзагону в Саратовську губернію за хлібом для робітників Петрограда, з 1919 р. воював на фронтах громадянської війни. Після повернення з Червоної армії, був призначений директором Балтійського заводу.

Косіор Станіслав Вікентійович (1889–1939)

Один із організаторів Голодомору в Україні.

Поляк за національністю, народився у сім’ї робітника. У 1907–1918 рр. був учасником більшовицького руху на Донбасі і на Дону. В березні–квітні 1918 р. входив до складу Народного Секретаріату як секретар у справах фінансів. Був одним з організаторів КП(б)У. В 1922–1928 рр. займав керівні посади в органах РКП(б). У 1928–1938 рр. генеральний (перший) секретар ЦК КП(б)У.

В 1939 р. Косіора заарештовано, звинувачено у належності до Польської військової організації і розстріляно.

В липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції КП(б)У Косіор активно підтримав вимогу Л. Кагановича і В. Молотова повністю виконати значно завищенні плани хлібоздачі в Україні. За його ініціативою було створено колгоспні фонди. Вилучення, при безпосередній підтримці Косіора, на початку 1933 р. цих фондів для виконання плану хлібозаготівель стало однією з головних причин голодомору 1932–1933 рр. в Україні.

Косіор безпосередньо причетний до ліквідації українізації і проведенні політики русифікації, розгортанні протиукраїнського терору, фабрикації численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції. Саме за часів Косіора було репресовано або доведено до самогубства плеяду націонал-комуністичних діячів, зокрема М. Хвильового і М. Скрипника.

13 січня 2010 р. Апеляційний Суд м. Києва визнав Косіора винним в організації Голодомору та постановив наступне: «Підстав для реабілітації Косіора Станіслава Вікентійовича немає».

Котовський Григорій Іванович (1881–1925)

Авантюрист, грабіжник, розбійник. Брав участь у знищенні українського національного руху, здійснював масові злочини проти цивільного населення.

Син інженера-дворянина. Після закінчення сільськогосподарського училища працював управителем маєтку. В 1905 р. був мобілізований в армію, звідки незабаром втік. Став прихильником анархізму. В 1905 і 1915 рр. очолював збройні загони селян у Бессарабії. У 1916 р. черговий суд кваліфікував його діяльність як звичайний бандитизм, позбавлений будь-яких політичних мотивів, і засудив до страти, заміненої довічною каторгою. З серпня 1917 р. на Румунському фронті. З кінця 1917 р. перебував на службі у більшовицькій армії, командував партизанським загоном у Молдавії. В 1919 р. – командир кавалерійської бригади, яка вела бої проти частин Армії Української Народної Республіки та денікінців на півдні України. З січня 1920 р. начальник 17-ї кавалерійської бригади. Учасник радянсько-польської війни 1920 р. У вересні 1920 р. кавалерійська частина під командуванням Котовського була розбита загоном Чорних запорожців під Галузинцями. З вересня 1921 р. – начальник 9-ї кавалерійської дивізії. В листопаді 1921 р. ця дивізія спільно з іншими з’єднаннями Червоної армії в районі с. Малі Міньки (неподалік Базару, тепер Житомирська обл.) завдала поразки частинам Армії УНР, що брали участь у Другому Зимовому поході. З жовтня 1922 р. – командир 2-го кавалерійського корпусу. Вбитий у радгоспі Чабанці (неподалік Одеси).

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896–1937)

Брав активну участь у знищенні українського національного руху.

Народився у Вінниці, син письменника М. Коцюбинського. В 1913 р. став членом РСДРП. З 1914 р. член Чернігівського комітету РСДРП. У 1916 р. мобілізований в армію; закінчив Одеське військове училище, прапорщик. Служив у Петрограді, вів революційну агітацію серед солдатів. Учасник Лютневої революції 1917 р., пізніше став членом військової організації більшовиків при Петроградському комітеті РСДРП(б), комісаром Семенівського гвардійського резервного полку, начальником Червоної гвардії і комендантом Московсько-Нарвського району (Петроград); з 20 жовтня 1917 р. комісар гвардійського Семенівського полку. Брав участь у штурмі Зимового палацу. У грудні 1917 р. увійшов до складу Народного Секретаріату спочатку як заступник, а згодом як в.о. секретаря військових справ. У січні 1918 р. призначений головнокомандувачем збройними силами радянської Української Народної Республіки, які в абсолютній більшості складалися з петроградських і московських червоногвардійців. З березня 1918 р. народний секретар внутрішніх справ. В 1919–1920 рр. керував більшовицькими державними і партійними органами в Чернігові і Полтаві. На дипломатичній роботі в Австрії (1920–1922, 1925–1927) та Польщі (1927–1930). З лютого 1930 р. Коцюбинський і голова Держплану, заступник голови Раднаркому УСРР. Входив до складу ЦК КП(б)У, був членом ВУЦВК.

В лютому 1935 р. заарештований, звинувачений в антирадянській діяльності і засуджений рішенням особливої наради при НКВС СРСР до 6-ти років заслання. В жовтні 1936 р. перевезений до Києва, звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією Український троцькістський центр і після 15-хвилинного розгляду справи розстріляний у Лук’янівській тюрмі.

Відомим є «Лист без конверта» С. Єфремова до Коцюбинського (січень 1918 р.), в якому перший звинуватив другого у кривавих злочинах проти власного народу: «Десять днів мільйонове місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людности конає в смертельному жаху. Я знав і любив Вашого батька... Але я, не вагаючись, кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю!»

П. Христюк: «...фактично вів війну проти Центральної Ради головнокомандуючий російського совітського війська Муравйов, який був дійсно головнокомандуючим і мав військо, а Юр. Коцюбинський (секретар військових справ) не мав ніякого війська, ніяких апаратів і ніякого впливу на військові події і був тільки українською етикеткою на Муравйовському багнеті...»

Куйбишев Валеріан Володимирович (1888–1935)

Один з головних керівників колективізації.

Син офіцера. В 1904 р. вступив до РСДРП(б). З березня 1906 р. на нелегальному становищі. Провів у засланнях 7 років. У жовтні 1917 р. голова Самарського ревкому та губкому. З 1918 р. голова Самарського губвиконкому. Під час громадянської війни входив до складу революційно-військових рад армій і фронтів. З вересня 1920 р. повноважний представник маріонеткової Бухарської народної республіки, фактично уряд Бухари підпорядковувалося його директивам.

Заступник голови РНК СРСР (1926), голова Вищої ради народного господарства СРСР (з 1926 р.). В грудні 1927 р. став членом Політбюро ЦК. З 1930–1934 рр. – голова Держплану СРСР, одночасно заступник голови та на інших високих посадах в РНК СРСР.

За Куйбишева Держплан став відігравати вирішальну роль у розподілі продуктів виробництва і в складанні директивних планів розвитку народного господарства, що призвело до повного підпорядкування економіки адміністративному диктату. Куйбишев енергійно виконував волю Й. Сталіна в період «великого перелому» у 1928–1929 рр., заявляючи слідом за вождем: «Чим успішніше буде йти справа соціалістичного будівництва, тим більше наростатиме опір і протидія з боку ворожих сил як всередині, так і зовні». Ця теза стала основою терору, розв’язаного владою проти народу.

Лацис Мартин Іванович (Ян Фрідріхович Судрабс) (1888–1938)

Один з керівників органів радянських каральних органів.

Син батрака. У 1905 р. вступив до Соціал-демократії Латиського краю (СДЛК). В 1905–1907 рр. пропагандист ЦК СДЛК. З 1912 р. Москві та Петрограді. У 1917 р. був одним з організаторів Червоної гвардії в Виборзькому районі Петрограда, потім член Петроградського військово-революційного комітету. З 15 листопада 1917 р. член колегії НКВС, керував відділом місцевого управління. Одночасно з травня 1918 р. член колегії ВЧК, начальник відділу ВЧК у боротьбі з контрреволюцією. У липні–листопаді 1918 р. голова ЧК і Військового трибуналу, член реввійськради Східного фронту. Начальник секретно-оперативного відділу ВЧК (1919–1920), голова Всеукраїнської ЧК (1920). З 1921 р. на господарській роботі. З 1928 р. відповідальний інструктор, заступник завідуючого відділом ЦК ВКП(б) з роботи на селі. Один з керівників колективізації та операцій із розкуркулення. З 1932 р. директор Інституту народного господарства імені Г.В. Плеханова.

29 листопада 1937 р. заарештований за звинуваченням у належності до контрреволюційної націоналістичної організації. В лютому 1938 р. засуджений до смертної кари.

Один з найбільш переконаних прихильників посилення каральних функцій ВЧК, апологет червоного терору, відрізнявся безприкладною жорстокістю. Постійно вимагав від ЧК нових розстрілів, підкреслюючи, що для винесення смертного вироку немає необхідності в доведенні провини заарештованого, а чекісти повинні керуватися лише революційною свідомістю. У липні 1918 р. керував придушенням лівоесерівського заколоту в Москві. Наприкінці 1918 р. виступив у різким протестом проти пропозиції Наркомату юстиції вилучити у ЧК право виносити вироки. Став офіційним історіографом і теоретиком роботи органів державної безпеки. Заявляв, що «ЧК – це не слідча колегія і не суд (хоча ЧК мала право проводити і те й інше), це – бойовий орган партії майбутнього, комуністичної партії Вона знищує без суду або ізолює від суспільства, укладаючи в концтабір. Що слово – то закон. Робота ВЧК повинна поширюватися на всі ті сфери суспільного життя, де вкоренилась контрреволюція…».

Лацис Ян Янович (1897–1937)

Один із командирів більшовицької гвардії – латиських стрільців, один із організаторів червоного терору.

Син селянина. У березні 1917 р. вступив до РСДРП(б). З листопада 1917 р. командував «лейб-гвардією» В. Леніна – загоном латиських стрільців, якому в березні 1918 р. була доручена охорона Кремля. Влітку 1918 р. командував Інзенською дивізією на Східному, Південному, Південно-Західному фронтах. З 1924 р. – керівник Школи імені С.С. Каменєва. З 1927 р. – командир корпусу. У 1932 р. Лацис був призначений командувачем залізничними військами. Помер у 1937 р.

Частини Лациса відрізнялися крайньою жорстокістю, були найбільш дисциплінованою і відданою ударною силою більшовиків.

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870–1924)

Революціонер, політичний діяч Російської імперії і Радянського Союзу, лідер російських більшовиків. Перший Голова Раднаркому, один з головних творців тоталітарної системи СРСР, теоретик комунізму, лідер міжнародного комуністичного руху.

Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту восени 1917 р. та громадянської війни в Росії. В подальшому ініціатор червоного терору та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, т.зв. продрозверстки, яка стала головною причиною Голоду в Україні 1921–1923 рр. та Голоду в Поволжі 1921–1922 рр.; конфіскації приватної власності та церковних цінностей.

Його модифікація традиційної доктрини марксизму у відповідність до специфічних російських умов отримала назву марксизму-ленінізму і використовувалась для обґрунтування комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався вождем світового пролетаріату та основоположником ленінізму, всіляко оспівувався та звеличувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам’ятники на центральних площах міст і містечок на колишній території СРСР.

Луначарський Анатолій Васильович (1875–1933)

Один з основоположників т.зв. пролетарської літератури.

Народився і виріс в родині крупного чиновника у Полтаві. В 1895 р. вступив до Цюріхського університету. В 1898 р. приїхав до Москви, де захопився революційними ідеями. В 1903 р. долучився до більшовиків (у РСДРП перебував з 1895 р.). Був членом редакцій більшовицьких газет. Повернувся в Росію в 1917 р. у пломбованому вагоні. Став керівником фракції більшовиків у Петроградській міській думі. У 1918–1922 рр. – представник реввійськради у прифронтових зонах. Незабаром був призначений наркомом освіти та залишався на цій посаді до 1929 р., коли став головою Вченого комітету при ЦВК СРСР. На початку 1930-х рр. – директор НДІ літератури й мистецтва, один з редакторів Літературної енциклопедії. Був заступником голови більшовицької делегації під час конференції з роззброєння при Лізі Націй. Помер у грудні 1933 р. у Франції.

Один з основоположників т.зв. пролетарської літератури. У 1917–1929 рр. відповідав за все, що робив радянський уряд у галузі освіти і культури. Луначарський вважав, що тільки освіта дозволить пролетаріату побудувати комунізм. Під час громадянської війни їздив на різні фронти з промовами і доповідями, поступаючись в ораторському таланті тільки Л. Троцькому. Луначарський був поганим адміністратором за браком досвіду і через тяжіння до літературної роботи.

Мануїльський Дмитро Захарович (1883–1959)

Один з організаторів продзагонів та Голодомору, провідник сталінської політики терору в апараті Комінтерну та закордонних компартіях.

Народився у сім’ї православного священика на Волині. З 1903 р. навчався в Петербурзькому університеті. Того ж року став членом РСДРП. За участь у Кронштадтському повстанні матросів (1906) заарештований і засуджений до 5-річного заслання в Якутії. Втік з Вологодської тюрми до Києва, пізніше емігрував у Париж. Повернувсся в Росію в 1917 р. у пломбованому вагоні. Після більшовицького перевороту став членом колегії Наркомату продовольства РРСФР. З травня 1918 р. заступник голови делегації РРФСР на мирних переговорах з Українською Державою. 1918 р. відряджений ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні. Член Всеукраїнського ревкому (1919–1920), народний комісар землеробства УСРР (1920–1922). З 1924 р. член президії Політбюро ЦК КП(б)У, у 1928–1943 рр. секретар виконкому Комінтерну, голова делегації ВКП(б) в Комінтерні, 14 липня 1944 р. призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР. У квітні 1945 р. очолював делегацію УРСР на міжнародній конференції у Сан-Франциско, що оформила створення ООН, та на Паризькій мирній конференції 1946 р. Брав участь у роботі перших сесій Генеральної асамблеї ООН, на яких виступав з промовами, спрямованими проти діяльності української еміграції. У 1946–1953 рр. – заступник голови Ради Міністрів УРСР. Після смерті Й. Сталіна тяжко захворів і вийшов на пенсію.

Один з організаторів продзагонів. Провідник сталінської політики терору в апараті Комінтерну та закордонних компартіях: тисячі членів Комінтерну було викликано в СРСР і розстріляно. Один з організаторів Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Виступивши ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії боротьби проти українського буржуазного націоналізму в 1945–1946 рр., розгорнув широкомасштабну акцію з переслідування української інтелігенції, зокрема істориків М. Петровського та І. Крип’якевича, письменників О. Довженка, В. Сосюри, Ю. Яновського, М. Рильського та ін.

Медведєв Дмитро Миколайович (1898–1954)

Один з керівників радянських каральних органів, активний організатор політичних репресій, брав участь у знищенні українського національного руху.

Народився в сім’ї робітника-сталеливарника. З 1918 р. в Червоній армії. В роки громадянської війни співробітник Брянської губернської ЧК, учасник боїв на Східному і Петроградському фронтах. Був уповноваженим Особливого відділу Донецької ЧК, начальником Старобільської і Шахтинської повітових ЧК, начальником Особливого відділу Донецького губвідділу ГПУ. У 1925 р. призначений начальником Секретного відділу Одеського ГПУ. З 1936 р. у зовнішній розвідці. У 1938 р. направлений працювати в систему ГУЛАГу (начальником відділу в Норильлагу). Через півроку звільнений з органів НКВС «за необгрунтоване припинення кримінальних справ», але потім знову прийнятий на роботу в НКВД. Наприкінці 1939 р. Медведєв вийшов на пенсію за станом здоров’я і оселився у Підмосков’ї. У червні 1941 р. знову відновлений в органах держбезпеки і направлений в особливу групу П. Судоплатова (надалі 4-е Управління НКВС). З 1941 р. очолював загін спеціального призначення «Митя», закинутий в тил німецьких військ на початку вересня 1941 р. У 1942–1944 рр. командир партизанського загону спеціального призначення «Переможці», що діяв у Центральній і Західній Україні. Загін знищив 11 генералів та вищих державних чиновників окупаційного режиму, 81 військовий ешелон. Помер в 1954 р.

Учасник ліквідації численних повстанських загонів. У першій половині 1930-х рр. брав участь у фабрикації розстрільних справ на десятки і сотні «змовників» в Україні. В роки війни партизанський загін Медведєва знищив багатьох українських націоналістів.

Мєнжинський В’ячеслав Рудольфович (1874–1934)

Один з керівників радянських каральних органів, організатор політичних репресій в Радянському Союзі.

Народився в родині викладача кадетського корпусу, закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. В адвокатській практиці таланту не виявив. Вів пропагандистську роботу у нелегальних гуртках. У 1902 р. вступив до РСДРП, ввійшов до більшовицької фракції. Брав участь у революції 1905–1907 рр. У 1907 р. емігрував, жив в Бельгії, Швейцарії, Франції, США, працював в більшовицьких виданнях. Повернувся до Росії після Лютневої революції 1917 р. Був учасником Жовтневого перевороту. Призначений наркомом фінансів. У 1918–1919 рр. як генеральний консул був відряджений до Берліну. З 1919 р. перебував в апараті ЧК. Протягом 1923–1926 рр. був заступником Ф. Дзержинського. У 1926р. очолив ОДПУ. Із допомогою Р. Ягоди фабрикував справи «шкідників» («Шахтинська справа», процес «Промпартії», «агентів іноземних розвідок», процес «Союзного бюро меншовиків» тощо).

На посаді наркома фінансів займався націоналізацією і реквізицією майна переможених класів. Відповідальний за масові розстріли колишніх офіцерів, які пішли на службу до більшовиків, і репресії проти мирного населення в прифронтовій смузі. За Менжинського чекісти почали нелегально проникати на територію іноземних держав, щоб вбивати і викрадати російських емігрантів. На головування Менжинського в ОДПУ припадає початок організації спецтюрем («шарашек)», в яких ув’язнені вчені та інженери створювали зразки нової техніки.

Мехліс Лев Захарович (1889–1953)

Активний організатор політичних репресій в Радянському Союзі у 1920–1930-х роках.

Син службовця. Освіту здобув в Інституті червоної професури (1930). Працював конторником, вчителем. У 1907–1910 рр. входив у єврейську соціал-демократичну робітничу партію «Поалей-Ціон». У березні 1918 р. вступив до РКП(б). З 1918 р. на радянській роботі в Одесі, Єйську, Харкові. В 1921–1922 рр. – в апараті Наркомату робітничо-селянської інспекції РРФСР, у 1922–1926 рр. – в апараті ЦК ВКП(б), у 1924–1930 рр. – помічник генерального секретаря Й. Сталіна. З 1930 р. редактор газети «Правда» і одночасно завідуючий відділом преси та видавництв ЦК ВКП(б). У 1937–1940 рр. начальник Політичного управління РСЧА. Член Оргбюро ЦК (1938–1952), нарком (з 1946 р. міністр) державного контролю СРСР (1940–1950). З червня 1941 р. – одночасно заступник наркома оборони, начальник Головного політичного управління (ГлавПУ) РСЧА. 4 червня 1942 р. Мехліса за невиконання директив Й. Сталіна зняли з посади заступника наркома оборони СРСР і начальника ГлавПУ, а також знижено у званні до корпусного комісара. В 1942–1945 рр. член Військових рад 6-ї армії і багатьох фронтів. У 1950 р. звільнений на пенсію за станом здоров’я.

Постійно вимагав посилення репресій проти ворогів народу, особисто готував доноси. На посаді начальника Політичного управління РСЧА розгорнув небачену кампанію репресій і дискредитації вищого командного і політичного складу. В результаті його дій були практично знищені вища і середня ланка РСЧА, причому він не лише сприяв органам держбезпеки, але і сам виявляв ініціативу, вимагаючи нових і нових арештів «змовників», а щодо нижчої ланки приймав рішення своєю владою. На всіх посадах в армії Мехліс постійно втручався в рішення командирів, вимагаючи «керуватися рішеннями партії» незалежно від стратегічних і тактичних завдань військ. Постійно писав доноси в ЦК на командувачів, вимагаючи їх притягнення до відповідальності.

Морозов Павло Тимофійович (1918–1932)

Хлопчик, який в радянській пропаганді символізував чесність і принциповість молодого борця з куркулями.

Павлик Морозов був організатором і головою першого піонерського загону в с. Герасимівка. Вбитий власними дідом та дядьком за виступ на суді. Морозову були встановлені пам’ятники в Москві (1948), Герасимівці (1954), Свердловську (1957).

Як з’ясували історики, батько Павлика Морозова був не кулаком, а головою сільської ради в глухому уральському селі. Випивав, бив дружину і брав хабарі з висланих куркулів за підробку документів. Допомагав своїми підробками загонам, які воювали з радянською владою. До того ж пішов від дружини (матері Павлика) і відкрито жив з іншою жінкою.

В жодній піонерської організації Морозов не перебував, оскільки її там не було. Доносів на батька не писав, а чи писала їх мати Павлика – достеменно невідомо (недоброзичливців у Морозова-старшого і без неї вистачало). Але на суді проти чоловіка вона дала свідчення, і син, захищаючи матір, її підтримав. Батька засудили і відправили в табори, а через кілька тижнів родичі з боку батька нібито підстерегли в лісі Павлика і його молодшого брата 8-ми років, і обох зарізали. Причиною вбивства було бажання заволодіти будинком. Доказів не було, однак діда і брата судили і засудили до розстрілу.

Орджонікідзе Григорій Костянтинович (1886–1937)

Активний організатор політичних репресій, зіграв провідну роль в геноциді терського козацтва. Головний організатор індустріалізації країни і грандіозних будівництв 1930-х рр. за рахунок населення та масового використання рабської праці ув’язнених.

Народився в дворянській родині. Член РСДРП з 1903 р., більшовик. Брав активну участь у революції 1905–1907 рр. на Закавказзі. У 1912 р. був заарештований , а потім був висланий до Якутська, де працював лікарем. Після повернення із заслання – член Петербурзького комітету РСДРП(б) та Виконкому Петроградської Ради. Активний учасник Жовтневого перевороту 1917 р. У роки громадянської війни був на керівній роботі в армії, один з організаторів розгрому Денікіна. З лютого 1922 р. – 1-й секретар Закавказького, з вересня 1926 р. – Північно-Кавказького крайкому РКП(б). У 1926–1930 рр. голова ЦКК ВКП(б) і заступник голови РНК СРСР. З 1930 р. – голова Вищої ради народного господарства, а потім нарком важкої промисловості. У грудні 1930 р. обраний членом Політбюро ЦК ВКП(б). В останні роки життя очолював наркомат важкої промисловості СРСР. У розпал сталінських репресій Орджонікідзе, відчувши, що над його головою збираються хмари, вважав за краще покінчити з собою.

Ревно виконуючи завдання партії, Орджонікідзе здобув собі криваву славу. З його санкції були знищені тисячі людей, визнаних антирадянським елементом – не тільки офіцерів, але і комерсантів, промисловців, представників інших інтелектуальних професій. У січні 1918 р. Орджонікідзе вжив «нещадних революційних заходів» щодо залізничників, звинувачених у саботажі хлібних перевезень. На Кубані Орджонікідзе вилучав у без того пограбованих селян «надлишки» хліба для Петрограда. На Північному Кавказі він нацьковував на терське козацтво інгушів і чеченців, яким обіцяв передати козацькіі землі. На початку 1920-х рр. Орджонікідзе забезпечив насильницьке встановлення радянської влади в Грузії, Азербайджані та Вірменії. Головний організатор індустріалізації країни і грандіозних будівництв 1930-х рр., на багатьох з яких працювали в’язні. Мобілізував усі сили країни, не рахуючись з жертвами, на виконання рішень партії.

Островський Микола Олексійович (1904–1936)

Письменник, автор роману «Як гартувалася сталь». Причетний до каральних експедицій проти населення, запідозреного в контрреволюції.

Народився в сім’ї робітника гуральні. Під час німецької окупації 1918 р. брав участь у підпільній діяльності більшовиків Шепетівки. 20 липня 1919 р. вступив до комсомолу, пішов на фронт добровольцем. Воював в кавалерійській бригаді Г. Котовського і в 1-ї Кінній армії. У серпні 1920 р. під Львовом був важко поранений у спину і демобілізований. Повернувшись у Шепетівку, став працювати в місцевому ревкомі. Брав участь у нічних обшуках і прямому пограбуванні, організованому владою – ходив по квартирах і відбирав продовольство, книги та інше майно у людей, оголошених буржуями. У 1924 р. значився комунаром Окремого Шепетівського батальйону Особливого призначення, котрий проводив зачистки місцевості – каральні експедиції проти населення, запідозреного в контрреволюції.

З 1928 р. втратив зір і був прикутий до ліжка. Придумав систему письма, написав роман про становлення радянської влади «Як гартувалася сталь» (1932–1934), який був офіційно визнаний одним з кращих творів соціалістичного реалізму. У 1935 р. Островський нагороджений орденом Леніна, йому були подаровані будинок в Сочі і квартира в Москві, присвоєно звання бригадного комісара. Вже будучи прикутим до ліжка, майже осліплий інвалід закидали різні інстанції листами, яких викривав своїх сусідів по будинку – «недорізаних буржуїв».

Павлуновський Іван Петрович (1888–1937)

Один з керівників радянських каральних органів, належав до найбільш кривавих слідчих ЧК, організатор каральних експедицій.

Син службовця. У 1905 р. вступив до РСДРП, більшовик. Учасник Першої світової війни, підпоручик. В 1917 р. голова Петергофської, потім Петроградської ради. В жовтні 1917 р. член Петроградського військово-революційного комітету. В кінці 1917 – на початку 1918 рр. – командир загону в Україні і Білорусії, брав участь у каральних акціях. З 1918 р. в органах ЧК. З січня 1920 р. повноважний представник ВЧК в Сибіру. У 1926–1928 рр. на керівних постах в Закавказзі. З 1928 р. заступник наркома робітничо-селянської інспекції СРСР. З 1930 р. член Президії Вищої ради народного господарства СРСР. З 1932 р. – заступник наркома важкої промисловості СРСР. У 1927–1934 рр. член Центральної ревізійної комісії ВКП(б). З 1934 р. – кандидат в члени ЦК ВКП(б). У 1937 р. заарештований, засуджений до смертної кари. Розстріляний.

Керував боротьбою з дезертирством за допомогою страт заручників (розпорядженням ЦК в заручники були взяті члени сімей офіцерів, мобілізованих у Червону армію) і т.д. Павлуновскому доручалися найвідповідальніші завдання, в т.ч. він був відряджений розслідувати  Кронштадтське повстання. Керував арештами військових у Польовому штабі РСЧА. Як повноважний представник ВЧК в Сибіру, створив справу про Союз трудового селянства і провів масові арешти. У 1921 р. керував придушенням селянського повстання у Східному Сибіру. У 1922 р. очолював Комісію з реквізиції продовольства, організатор каральних експедицій.

Петровський Григорій Іванович (1878–1958)

Організатор червоного терору в Україні, брав участь у знищенні українського національного руху. Один із ініціаторів організації Голодомору.

Народився на Харківщині, в сім’ї шевця. Керував підпільними робітничими гуртками, брав участь в організації страйків у Катеринославі. У 1912 р. обраний членом ІV Державної думи від Катеринославської губернії. Працював у редакції газети «Правда», у 1913 р. був її офіційним випусковим редактором. У листопаді 1914 р. заарештований і засланий на довічне ув’язнення в Туруханський край (північ Східного Сибіру). Після Лютневої революції 1917 р. комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки. В червні 1917 р. перебрався до Петрограду. У липні 1917 р. ЦК РСДРП(б) направив його в Україну для боротьби проти Центральної Ради. В 1917–1919 рр. народний комісар внутрішніх справ РРФСР, один із організаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бресті. З березня 1919 до літа 1938 р. – голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»). У квітні 1919 р. був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Києві. В 1922 р. з боку УСРР підписав Договір про утворення СРСР. У 1922–1937 рр. – один із заступників голови ЦВК СРСР. У 1937–1938 рр. – заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. Член Політбюро ЦК КП(б)У (1919–1938).

10 березня 1939 р. виведений зі складу Політбюро і призначений на скромну посаду заступника директора Музею революції.

Орієнтуючись на Москву, Петровський повністю відкидав ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У 1923 р. під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шумського, X. Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. Проведена під керівництвом Петровського, примусова колективізація села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932–1933 рр. Наприкінці жовтня 1932 р. призначений відповідальним за виконання хлібних заготівель у Донецькій області. Вів себе дуже тихо і єдиний з опальних вищих парткерівників залишився в живих.

Подбєльський Вадим Миколайович (1887–1920)

Один із організаторів більшовицької цензури, організатор червоного терору.

Народився в Якутську, в сім’ї засланців-революціонерів. У 1905 р. вступив до партії більшовиків, брав участь в антиурядових демонстраціях і мітингах. У 1911 р. організував більшовицьку друкарню, де друкував газету «Тамбовські відгуки». Після Лютневої революції 1917 р. один з діячів першої Московської ради робітничих депутатів, забезпечив технічну базу для нової більшовицької газети «Соціал-демократ» і відповідав за її поширення. У дні Жовтневого перевороту Подбєльский входив до Партійного центру, який керував роботою Московського військово-революційного комітету. Під час боїв у Москві (жовтень–листопад 1917 р.) був призначений комісаром московських пошти і телеграфу, однак службовці цих відомств відмовилися визнати його своїм начальником. Подбєльский зміг вступити на цю посаду тільки в січні 1918 р., розігнавши незгодних з державним переворотом співробітників. Організував випуск більшовицьких газет на іноземних мовах для вербування найманців з числа військовополонених. Навесні 1918 р. став наркомом пошти і телеграфу. У 1919 р. – особливо уповноважений ЦК РКП(б) і ВЦВК на Тамбовській ділянці Південного фронту. Помер від тифу у 1920 р.

Як народний комісар пошт і телеграфу, ввів у своєму відомстві жорстоку цензуру, довівши її до абсурду: наказав не пропускати «багатослівні» і «непотрібні» телеграми. Брав участь у придушенні повстань проти більшовиків в Ярославлі і Тамбові.

Постишев Павло Петрович (1887–1939)

Один з організаторів Голодомору, головний ініціатор репресій проти української інтелігенції.

Народився в родині ткача. Член РСДРП з 1904 р. У 1918–1920 рр. став одним з керівників більшовицького партизанского руху на Далекому Сході. В серпні 1923 р. направлений ЦК РКП(б) в Україну: секретар Київського губкому (1924–1925), а з осені 1925 р. – Київського окружкому КП(б)У. З 1926 р. секретар ЦК КП(б)У. У 1930–1933 рр. – секретар ЦК ВКП(б), потім знову секретар ЦК КП(б)У. 28 грудня 1935 р. з ініціативи Постишева була відновлена традиція новорічної ялинки (раніше ялинка була заборонена як буржуазний пережиток). З 1937 р. секретар Куйбишевського обкому ВКП(б). На цій посаді придбав сумну популярність масовим пошуком ворогів народу, а також кампаніями з пошуку фашистських символів на шкільних зошитах, харчових продуктах тощо.

Як японського шпигуна та правого троцькіста Постишева було розстріляно 26 лютого 1939 р.

13 січня 2010 р. Апеляційний Суд міста Києва визнав Постишева винним у організації Голодомору та постановив наступне: «Підстав для реабілітації Постишева Павла Петровича немає».

Завзятий провідник політики ВКП(б) в Україні, за що період його керівництва отримав назву «постишевщина». Виступав провідником ідеї загострення класової боротьби, заохочував репресивну політику, вів боротьбу зі шкідництвом і саботажництвом. Головний ініціатор репресій проти української інтелігенції (1932–1937), яку звинувачував у націоналізмі. Потім керував погромом націоналістичних кадрів КП(б)У, член «трійки», яка виносила смертні вироки заарештованим на підставі фальсифікованих даних, а в ряді випадків і за повної їх відсутності.

Примаков Віталій Маркович (1897–1937)

Воєначальник, брав участь у знищенні українського національного руху.

Народився у с. Семенівці (тепер Чернігівська обл.) у сім’ї вчителя. З 1914 р. член РСДРП(б). У 1915 р. за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону засуджений до заслання у Сибір. Повернувшись, з травня 1917 р. член Київського комітету РСДРП(б). Брав участь у Жовтневому перевороті в Петрограді, член ВЦВК другого скликання. В січні 1918 р. за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові перший полк Червоного козацтва України, командував його підрозділами у боях проти Армії Української Народної Республіки, денікінців, врангельців, загонів Н. Махна та польських військ під час польсько-радянської війни 1920 р. В 1924–1925 рр. – начальник Вищої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1925–1926 рр. був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). У 1927–1930 рр. – воєнний аташе в Афганістані та Японії. В 1931–1933 рр. командир корпусу, 1933–1935 рр. – заступник командувача Північно-Кавказького воєнного округу, заступник інспектора вищих військових учбових закладів. З 1935 р. призначений за­ступником командуючого Ленінградського військового округу.

В червні 1937 р. заарештований. Засуджений до смертної кари. Розстріляний.

Тухачевський Михайло Миколайович (1893–1937)

Воєначальник, маршал Радянського Союзу (1935). Застосовував хімічну зброю для придушення народних повстань.

Походив з дворян. Закінчив військове училище (1914). Учасник Першої світової війни, поручик. Член РСДРП(б) з 1918 р. З початку 1918 р. у Червоній армії, працював у Військовому відділі ВЦВК, з травня 1918 р. – військовий комісар оборони Московського району. Під час громадянської  та радянсько-польської воєн командував різними арміями і фронтами. Потім на командних посадах, заступник голови РВРР, заступник наркома оборони. Член ВЦВК і ЦВК СРСР. Репресований 1937 р. за Справою військових.

У 1921 р. командував придушенням Кронштадського повстання, місто було піддано обстрілу з артилерії та бомбардуванню силами авіації. В квітні-червні 1921 р. командував придушенням Тамбовського повстання. 12 червня 1921 р. Тухачевський підписав наказ № 0116 про застосування проти повстанців хімічної зброї.

Урицький Мойсей Соломонович (1873–1918)

Одна з найбільш зловісних фігур перших років правління більшовиків, організатор червоного терору.

Народився в єврейській купецькій сім’ї у Черкасах. Член РСДРП з 1898 р. Учасник Революції 1905 року в Петербурзі, Красноярську. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Петроград. У серпні 1917 р. введений більшовиками в комісію з виборів до Установчих Зборів. У цей же час працював у газеті «Правда», журналі «Вперед» та інших партійних виданнях. У дні Жовтневого перевороту 1917 р. член військово-революційного партійного центру з керівництва збройним повстанням, член Петроградського військово-революційного комітету. Організував розпуск Всеросійських установчих зборів. З 10 березня 1918 р. голова Петроградської ЧК. З квітня 1918 р. поєднував цю посаду з посадою комісара внутрішніх справ Північної області.

Вранці 30 серпня 1918 р. убитий Леонідом Канегісером, який заявив, що мстив за розстріл свого друга.

За відгуком Луначарського, Урицький був «залізною рукою, яка реально тримала горло контрреволюції в своїх пальцях». Терор, розгорнутий Урицьким в Петрограді, був спрямований на фізичне знищення не лише свідомих противників радянської влади, але і всіх, хто хоча б потенційно міг не підтримати більшовиків. За розпорядженням Урицького були розстріляні демонстрації робітників, обурених діями нової влади; піддані тортурам, а потім вбиті офіцери Балтійського флоту і члени їхніх сімей. Кілька барж з заарештованими офіцерами було потоплено у Фінській затоці. Петроградська ЧК здобула репутацію диявольської катівні. За деякими оцінками, кількість жертв, убитих за наказом Урицького, становила не менше 5 тис. осіб (С.П. Мельгунов лише за газетними джерелами нарахував 884 людини).

У помсту за Урицького чекісти по всій країні розстріляли заручників з представників непролетарських класів (в одному лише Петрограді – кількасот чоловік).

Федько Іван Федорович (1897–1939)

Воєначальник, командарм 1-го рангу (1938), брав участь у каральних операціях проти власного народу.

Народився син селянина Полтавської губернії. Брав участь у Першій світовій війні, закінчив школу прапорщиків. У червні 1917 р. вступив до РСДРП (б). Організував у Феодосії революційний комітет і загін Червоної гвардії, розгорнутий пізніше в 1-й Чорноморський революційний полк. Під час громадянської війни воював на Північному Кавказі. В 1919 р. став членом РВС Кримської республіки і заступником командувача Кримської армії, у 1920 р. командував групою військ 13-ї армії і 46-ю стрілецькою дивізією. Командував дивізією, корпусом, був начальником штабу і помічником командувача військами Приволзького військового округу. У 1937–1938 рр. командував військами Київського військового округу, а в 1938 р. став першим заступником наркома оборони СРСР. У 1937 р. був обраний депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання, а в 1938 р. – членом Президії. Одночасно з березня 1938 р. був членом Головної військової ради РСЧА.

В 1939 р. Федько засуджений до смертної кари і розстріляний за звинуваченням в участі у військово-фашистській змові.

Під час придушення Кронштадтського повстання командував 187-ю курсантською стрілецькою бригадою, за що нагороджений орденом Червоного Прапора. Потім як перевірений комуніст кинутий на придушення селянського повстання в Тамбовській губернії і був нагороджений ще одним орденом Червоного Прапора. Брав участь у каральних операціях.

Фрунзе Михайло Васильович (1885–1925)

Радянський військовий і державний діяч. Народився у сім’ї медичного працівника. З 1904 р. член РСДРП. За участь у революційному русі декілька разів був заарештований і двічі засудженим до страти. Втік із заслання і до 1917 р. проводив революційну роботу в діючій армії.

Брав участь у Жовтневому перевороті у Москві. У 1919 р. командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919 – вересні 1920 р. командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кінці вересня призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 р. уклав угоду з Н. Махном про спільні дії проти білогвардійських військ.

У листопаді 1920 р., після розгрому генерала П. Врангеля, Фрунзе, порушивши угоду з махновцями і провів операцію зі знищення своїх недавніх союзників. З грудня 1920 р. командувач збройних сил УСРР. В листопаді 1921 – січні 1922 р. очолював місію УСРР у Туреччині. 2 січня 1922 р. очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі підписала угоду про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною. З лютого 1922 р. до березня 1924 р. заступник голови Раднаркому УСРР. Керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. У квітні 1924 р. призначений начальником Штабу РСЧА і начальником Військової академії.

Під час хвороби Фрунзе за особистою вказівкою Й. Сталіна був госпіталізований в урядову лікарню, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до тями, помер.

Цюрупа Олександр Дмитрович (1870–1928)

Один з ініціаторів створення комнезамів, що забирали у селян всі продукти, фактично прирікаючи їх на голод.

Народився в сім’ї чиновника. У 1891 р. брав участь в створенні марксистського гуртка. Учасник Революції 1905–1907 рр. в Уфі. Після Лютневої революції 1917 р. член президії Уфімського комітету РСДРП (о), голова губернського продовольчого комітету і міської думи; у жовтні 1917 р. член ВРК. З листопада 1917 р. заступник наркома, з лютого 1918 р. – наркомпрод РРФСР. У роки громадянської війни 1918–1920 рр. відав постачанням Червоної армії, керував діяльністю Продармії, один з ініціаторів створення комнезамів. З грудня 1921 р. заступник голови РНК і РTO РРФСР і одночасно нарком РСІ (1922–1923). У 1923–1925 рр. – голова Держплану СРСР, з 1925 р. – нарком зовнішньої і внутрішньої торгівлі СРСР. У 1922–1928 рр. – член Президії ВЦВК і ЦВК СРСР.

Обійнявши в Уфі посаду голови губернської продовольчої управи, створив механізм зосередження всіх хлібних запасів губернії у власних руках, щоб забезпечити їм большевицький режим. Це було успішно здійснено після Жовтневого перевороту, і В. Ленін призначив Цюрупу наркомом продовольства. Цюрупа несе особисту відповідальність за жертви продовольчої диктатури. Для того, щоб відбирати у кращих працівників села «надлишки», за ініціативою Цюрупи були створені комбіди (комнезами), що діяли спільно з озброєними продзагонами, які створювалися органами Наркомату продовольства (а також місцевими радами) та входили в Продармію. Ці загони проводили на селі продрозкладку – забирали у селян всі продукти, фактично прирікаючи їх на голод. Меншовики і есери протестували проти таких нелюдських заходів, але Цюрупа на засіданні ВЦВК заявив: «Все, що ми робимо, робимо твердо і неухильно, і хто нам на цьому шляху зустрінеться, буде рознесений вщент».

Щорс Микола Олександрович (1895–1919)

Активний учасник знищення українського національного руху у 1918–1919 рр., його підлеглі жорстоко знущалися над полоненими і творили насильства над мирним населенням.

Народився у м. Сновськ (тепер Щорс Чернігівської обл.). Учасник Першої світової війни. З 1918 р. член РСДРП(б). У лютому 1918 р. очолив червоногвардійський загін на Чернігівщині. Згодом брав участь у формуванні військових підрозділів у Самарській та Симбірській губерніях Росії. У вересні 1918 р. командир Богунського полку, сформованого ним із розрізнених партизанських загонів у нейтральній зоні. У жовтні 1918 р. очолив бригаду 1-ї Української радянської дивізії, сформованої, в основному, з полків ВЧК, угорських інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо. На початку 1919 р., після захоплення більшовиками Києва, Щорс був призначений комендантом міста. З березня 1919 р. командир 1-ї Уманської радянської дивізії. У серпні призначений командиром Таращанської 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, що вела бої з Львівською бригадою УГА.

Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії під Білошицею неподалік Коростеня комісаром армійського штабу за згодою командування і реввійськради 12-ї армії.